Выставка Истоки Толерантности

головна

Фото та звіти виставок у містах

СОЛІДАРНІСТЬ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ У РАДЯНСЬКИХ КОНЦТАБОРАХ

Дисидент – 1.У середні віки – відступники від католицизму, яких церква розглядала як єретиків і жорстоко переслідувала. 2. В XX сторіччі так називали учасників руху, спрямованого проти тоталітарного режиму. – Енциклопедія “УСЕ”, К.; 2000.

Українська Гельсінкська Група

Короткі біографічні довідки

У радянських концтаборах, далеко від рідного дому, живучи в нелюдських умовах, познайомилися та підтримували один одного політичні в'язні багатьох національностей: таджики, туркмени, китайці, латиші, естонці… Найбільші таборові громади мали українці, литовці та євреї. Світлим спомином і значним духовним досвідом таборова солідарність залишилася в серцях Євгена Сверстюка, Семена Глузмана, Мирослава Мариновича, Михайла Хейфеця, Зиновія Антонюка, Йосипа Зісельса і багатьох інших в'язнів сумління.

"…Концтабір - це чотирикутник землі, оточений парканами, вишками, розораною смугою і колючим дротом. Велетенський глухий дерев'яний паркан з усіх боків заступає обрій. Тільки високі дерева й пагорби вдалині виглядають з-за паркану… Над ним - сигналізація і вишки з чатовими… Таким же глухим парканом, тільки без вишок, концтабір розділений на дві частини: житлову зону, де стоять бараки, їдальня і штаб, і робітничу зону з будівлями цехів та іншими виробничими забудовами. Але є ще один окремий, ізольований квадратик, над яким навіть небо затягнене колючим дротом. Там - невелика внутрішня тюрма концтабору, ШІЗО (штрафний ізолятор), або БУР. Це страшний інструмент, за допомогою якого табір приводиться до послуху. Таким є стандартний концтабір у Росії…"

Ар'є ВУДКА

1972 року, на липневому пленумі ЦК компартії України Володимир Щербицький вказав на "загрозу активізації підривної діяльності закордонних українських буржуазно-націоналістичних і сіоністських організацій". У наступні десятиліття Щербицький "патронував" репресивні процеси над дисидентами.

Юнак з Дніпропетровщини Ар'є Вудка, арештований за поширення самвидаву, познайомився у радянському концтаборі з багатьма українськими дисидентами - Іваном Сокульським, Михайлом Дяком, Євгеном Сверстюком, Миколою Горбалем, Опанасом Заливахою, Степаном Сапеляком. Деякі з ув'язнених митців продовжували творити. Але передати на волю їх твори було неможливо - за всім, що відбувалося за колючим дротом, стежило пильне око наглядачів. Хоча дещо вдавалося передавати, і Вудка брав у цьому процесі найактивнішу участь. До того ж, завдяки своїй феноменальній пам'яті, він став живою скарбницею віршів, зберіг їх в собі, а виїхавши, відтворив і записав десятки поезій - Євгена Сверстюка, Олекси Різниківа, Василя Стуса. І передав їх українській громаді. Так побачила світ збірка "Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів". Згодом вірші Євгена Сверстюка та Василя Стуса, перекладені ним на іврит, вийшли друком у серії "Шедеври східно-слов'янської літератури в якісному перекладі"

Євген Сверстюк народився 1928 року у селі Сільце на Волині. Закінчив Львівський університет, аспірантуру Інституту психології, був переслідуваний за книгу "Собор у риштуванні", що вийшла друком у Парижі. 1972 року ув'язнений на 12 років за "антирадянську пропаганду". 1992 року в Мюнхені захистив докторську дисертацію на тему "Українська література і християнські традиції". 2000 року за книгу "На святі надій" нагороджений премією ЮНЕСКО за міжетнічну і міжконфесійну толерантність "Корнеліу-Колосу".

"...Один і той же ворог зривав шестикутну зірку з шиї Давида Черноглаза і хрест - з шиї Валентина Мороза. Якби у "великій зоні" між пригніченими народами встановився б такий же ступінь взаєморозуміння, як у таборах, - справа імперії була б програна... Століття Емського указу (про заборону української мови) в'язні різних націй відзначили голодуванням солідарності з українцями... Посіяна ворожнеча між уярмленими - і рабство міцніє… І раптом - Шепшеловича позбавляють побачення уже після приїзду його матері з далекої Латвії, - а у відповідь майже вся молодь табору оголошує дружне голодування! Уся робота пішла насмарку. Чітко виділилися дві вирішальні сили табірного спротиву: євреї і українці. З тих пір так і повелося: якщо євреї і українці кажуть "так", - отже, акція забезпечена… Відчувався страх чекістів перед тим, що і у "великій зоні" уярмлені народи зможуть знайти спільну мову..."

Ар'є Вудка

"…5 вересня 1918 року, невдовзі після початку червоного терору, вийшов ленінський указ про створення перших концтаборів. Гітлеру було в кого вчитися… П'яте вересня 1972 року. Напередодні увечері зеки таємно збираються у недобудованому приміщенні. Насипана символічна могила в обрамленні колючого дроту. Представники кожної громади по черзі читають поминальні молитви по замучених. Довго молиться Платонов. Українці упали на коліна зі словами "Пом'яни, Господи, душі закатованих братів наших". Йосип Менделевич швидко, на розспів прочитав Кадиш. Вірмени, прибалти... По-арабськи молиться мусульманин з Кавказу. По одній великій свічі від кожної громади ставлять на могилу, і вони освічують жахну напівтемряву. Потім, у кого є репресовані родичі, ставлять по малій свічці за кожного. Свічок було дуже багато..."

Ар'є Вудка

Мирослав Маринович народився 1949 року в селі Комаровичі на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. 1976 року вступив до Української Гельсінської Групи, 1977 року його заарештували за "антирадянську агітацію і пропаганду". Оскільки він не розкаявся, термін дали максимальний: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Сьогодні професор Маринович є автором багатьох праць на політологічну, релігійну та суспільну тематику ("Спокутування комунізму", "Права людини", "Толерантність як уміння "плавати в одному човні", "Українсько-єврейські стосунки у світлі конфліктології: перше наближення"). Лауреат премії ім. Валерія Марченка (українського дисидента, який загинув у радянському концтаборі), яку 1995 присудило йому Українсько-Американське бюро захисту прав людини за активну пропаганду правозахисних ідей; премії ім. Володимира Зеєва-Жаботинського Товариства Україна-Ізраїль (1999 рік).

"Я ніби на іншу планету потрапив. Цікаві люди відбували тут свій термін. Пам'ятаю євреїв-самольотчиків. Їх так називали тому, що вони намагалися на літаку з родинами вилетіти за кордон. У День Незалежності Ізраїлю ці євреї варили відро чаю, розкладали запасені заздалегідь цукерки-подушечки і запрошували представників інших громад - української, литовської, естонської - у каптьорку. І поки нас не встигав накрити наряд, ми могли п'ять хвилин постояти, передаючи з рук у руки гарячий кухоль… Василь Пірус, засуджений за участь у бандерівському рухові, що закінчував свій 25-річний термін у зоні - високий, гарний, мудрий чоловік, казав, що вітає ізраїльський народ. І додавав слова, що на той момент видавалися безкінечно безнадійними - про те, що Україна, дасть Бог, колись святкуватиме день Незалежності".

Семен Глузман

--------------------------------------------------------------------

Короткі біографічні довідки

Людмила Алексєєва
1927 р.н. Член-засновник Московської Гельсінкської групи, історик, правозахисниця. В 1977 р. Була змушена емігрувати до США. Авторка фундаментальної праці «Історія інакодумства в СРСР. Новітній період.» З 1998 р. – президент Міжнародної Гельсінкської федерації.

Василь Овсієнко
1949 р.н. Філолог, поширював самвидав, правозахисник, просвітянин, член Української Гельсінкської групи (УГГ) з 1978 р. Лауреат премії ім. Василя Стуса. Автор книги спогадів-нарисів про видатних правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко «Світло людей»

Сергій Ковальов
1930 р.н. Біофізик, кандидат наук. З 1968 року – у правозахисному русі в СРСР. В 1974 р. арештований за звинуваченням у «антирадянській агітації та пропаганді». Депутат російського парламенту декількох скликань. Перший російський уповноважений з прав людини. Голова правозахисного товариства «Меморіал».

Зиновій Антонюк
1933 р.н. Публіцист, перекладач, учасник українського національно-демократичного і правозахисного руху. Один з найактивніших учасників тиражування і розповсюдження самвидаву, перекладав з польської мови на українську статті з історії польсько-українських стосунків. Перебував в ув'язненні 1972–1981, 1982. Співголова громадської ради Українсько-Американського бюро, член редколегії інформаційно-аналітичного бюлетня «Права людини в Україні».

Мирослав Маринович
1949 р.н. Закінчив Львівський політехнічний інститут. 1976 року вступив до Української Гельсінської Групи, 1977 року його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду». Оскільки він не розкаявся, термін дали максимальний: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Сьогодні Маринович є автором багатьох праць на політологічну, релігійну та суспільну тематику («Спокутування комунізму», «Права людини», «Толерантність як уміння «плавати в одному човні«, «Українсько-єврейські стосунки у світлі конфліктології: перше наближення»). Лауреат премії ім. Валерія Марченка (українського дисидента, який загинув у радянському концтаборі), яку 1995 присудило йому Українсько-Американське бюро захисту прав людини за активну пропаганду правозахисних ідей; премії ім. Володимира Зеєва-Жаботинського Товариства Україна – Ізраїль (1999 рік). Віце-ректор Українського католицького університету.

Вячеслав Чорновіл
(1937–1999) Шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60-90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ), політичний діяч. Голова Народного Руху України (1993–1999), народний депутат України. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996 в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські).

Іван Світличний
(1929-1992) поет, перекладач, літературознавець, критик, з когорти шістдесятників, один з чільних учасників руху опору, багаторічний політв'язень брежнєвських концтаборів (1965– 1966) (1972–1983). Член міжнародного ПЕН-клубу (1978), лауреат премії ім.Василя Стуса (1990), лауреат Шевченківської премії (1994).

Оксана Мешко
(1905–1991) Хімік за освітою. Родина Оксани Мешко пройшла горнило нищення українського народу в 20-му столітті, починаючи з репресій 30-років до переслідувань інакодумців у 80-х. Від самозахисту, захисту сина вона перейшла до активної правозахисної діяльності в Українській Гельсінкській Групі і в похилому віці пережила всі труднощі ув'язнення і заслання. Блискучий публіцист.

Йосиф Зісельс
1946 р.н. Член Української Гельсінкської групи (УГГ) з 1979 р., правозахисник, співпрацівник Робочої Комісії розслідування використання психіатрії в політичних цілях, допомагав виїджаючим в Ізраїль, розповсюджував самвидав. Засуджений у 1978–1981, 1984–1987. Видатний діяч єврейського національного руху. Голова Асоціації єврейських організацій та громад України Ваад, виконавчий віце-президент Конгресу Національних Громад України, голова генеральної ради Євро-Азіатського єврейського Конгресу.

Євген Сверстюк
1928 р.н. у селі Сільце на Волині. Закінчив Львівський університет, аспірантуру Інституту психології, був переслідуваний за книгу «Собор у риштуванні», що вийшла друком у Парижі. 1972 року ув'язнений на 12 років за «антирадянську пропаганду». 1992 року в Мюнхені захистив докторську дисертацію на тему «Українська література і християнські традиції». 2000 року за книгу «На святі надій» нагороджений премією ЮНЕСКО за міжетнічну і міжконфесійну толерантність «Корнеліу-Колосу».

Март-Олаф Ніклус
Видатний естонський правозахисник. Вступив до Української Гельсінкської групи в таборі особливого режиму у 1982. Один з трьох осіб, які підписували звернення щодо звільнення всіх Балтійських держав. Провів в ув'язненні загалом 16 років. З 1992–1995 був членом парламенту Естонії.

Енн Тарто
Видатний естонський правозахисник. Тричі був ув'язнений за участь в естонському правозахисному русі. Один з трьох осіб, які підписували звернення щодо звільнення всіх Балтійських держав. Депутат парламенту Естонії. Автор законопроекту, який забов'язує МЗС Естонії вимагати від Росії компенсацій та вибачення за злочини комуністичного режиму.

Хейфец Михайло
1934 р.н. письменник, історик, журналіст. Вчитель літератури в Ленінграді, член худради кіностудії «Лєнфільм», політв'язень СРСР (1974–1980). Автор книг з історії дисидентського руху «Место и время», «Русское поле», «Путешествие из Дубровлаг в Ермак», «Украинские силуэты», «Военнопленный секретарь». Зараз живе в Ізраїлі.

Кожна людина має право на свободу переконань i на вiльне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати iнформацiю та iдеї будь-якими засобами i незалежно вiд державних кордонiв.
Стаття 19 Загальної Декларації прав людини

----------------------------------------------------------------------------------

Українська Гельсінкська Група

«Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій.», –
Василь Овсієнко

У 1975 дисидентський рух дістав новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих.
Основні цінності, які включала ідеологія гельсінкського процесу в гуманітарній сфері, – це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та захист прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку.

Підписання Гельсінкського акту створило легальні можливості для законної боротьби з порушеннями прав людини. Дисиденти організували відкриті групи, завдання яких полягало в нагляді за дотриманням громадянських прав Кремлем.

Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди.
Андрій Амальрик

«Коли Микола Руденко поділився з Оксаною Мешко ідеєю створити Українську Гельсінкську Групу, вона беззастережно прийняла її, спитавши тільки, хто решта членів Групи. «Оце я, а ви будете друга», – сказав Руденко. – «Але ж хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?» – «Боже, Оксано Яківно! Ви така злякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах…» – «Будемо ми заарештовані. Але… мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу так жити.»
(О. Мешко «Свідчу», ст.14)

У травні 1976 р. колами, близькими до академіка Сахарова, було засновано Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод.

Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук'яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині).
Аналогічні групи сформувались в Литві, Грузії та Вірменії.