Микола Лукаш :: 1919-1988

Перекладач, культурний діяч, духовний "місточок" між культурами. Народився 19 грудня 1919 року в місті Кролевець на Сумщині. Його прадід по матері мав сан диякона, був регентом церковного хору й викладав церковнослов'янську мову. Батько, Олексій Якович, відбувши в царському війську, служив прикажчиком у багатого купця І. Ринді, котрий постачав майстрам-ткачам сировину, а тоді скуповував у них ткацькі вироби, зокрема знамениті кролевецькі рушники. У 1920-х роках Олексій Лукаш надав притулок у своєму домі котромусь із Риндевих родичів ("ворогові народу"), за це його "розкуркулили": виселили з хати родину і забрали всі набутки. Микола до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: "Я все розумів, але сказати нічого не міг".

Хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко щодня читав "дурненькій" дитині книжечки, розмовляв з нею, бавився. Якось забрів у Кролевець циганський табір і Миколка став туди вчащати. Цигани, вирушивши в мандри, забрали його з собою - аж до Молдавії. Повернувся неочікувано, коли про нього стали забувати - "звичайним", дзвінкоголосим хлопчиком. Але балакав по-циганськи. Далі заговорив українською, російською, польською. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи "нормальних" своїх ровесників.

У бібліографічному довіднику "Микола Лукаш" (що нещодавно вийшов у видавництві Львівського університету) - 1648 позицій. Кожна з них - свідчення про надзвичайну людину, рівної якій у межах світового літературного досвіду, схоже, не було. Переклади українською з понад 20 мов - англійської, болгарської, ідиш, іспанської, італійської, латини, німецької, польської, російської, словацької, угорської, французької, чеської, японської... Вражає обсяг перекладів. Від "Декамерона" Бокаччо і "Дон Кіхота" Сервантеса, "Фауста" Ґете до Поля Валері, Гарсії Лорки, Флобера. Проза і поезія усіх шкіл, напрямів і стилів. Дослідники зазначають, що переклади Лукаша - живі, вони ніби змагаються з оригіналами.

"...Рівність - це чудово. Але рівність не повинна бути однаковістю. Рівність - це різність".

Микола Лукаш

Для Лукаша не була чужою, мабуть, жодна мова і культура світу. Однак єврейська культура, після рідної, була, можливо, найближчою. До проблем людей - якої завгодно національності - він байдужим бути не міг. Коли до Кролевця вступили нацисти і невдовзі почали "вирішувати єврейське питання" - тобто вишукувати євреїв і позбавляти їх життя (у Кролевці розстріляли 72 людей за національною ознакою), Микола Лукаш, за змогою, рятував хоча б найближчих. Знайома дівчина Роза, гадаючи, що ставши християнкою вона збереже своє життя, попросила Лукаша поклопотати за неї перед ортскомендантом. Комендант сказав, що віра нічого не змінює. Для нацистів мала значення тільки раса. - Ким ви були до війни? - запитав Лукаш. - Шкільним учителем, - відповів ортскомендант.

Ще подумав і порадив пошепки: - Якщо хочете врятувати дівчину, відправте її кудись на село, хай переховається. Дівчина, за порадою Лукаша, зникла з міста.

У кінці 1940-х років у таборі для військовополонених солдата-мадяра звинуватили у вбивстві співтабірника. Роз'яснень солдата ніхто не розумів. Лукашеві запропонували перекладати. "Дайте мені місяць-другий", - сказав він. За кілька тижнів він як перекладач з угорської прийшов на засідання трибуналу. Солдата-мадяра виправдали.

1973 року Микола Лукаш заступився за гнаного тоді Івана Дзюбу, автора відомої праці "Інтернаціоналізм чи русифікація". У своєму листі Голові Президії Верховної Ради УРСР та іншим високим посадовцям, написаному після арешту Івана Дзюби, Лукаш пропонував себе, неодруженого, замість Дзюби, який мав родину, - на відбування терміну ув'язнення.

"Того, хто нічого не робить, схиляється перед необхідністю або чинить щось ради власної вигоди, не назвеш благородним, хоч би який спадок він отримав від культурного й історичного минулого. Микола Лукаш, блискучий перекладач, прийшов у КДБ і просив, щоб його посадили замість товариша, котрий мав сім'ю, хоча сам він не належав до дисидентського кола шістдесятників і був далекий від політики. То була неймовірна зухвалість. Звісно, нічого не вийшло, і заяву Лукаша не сприйняли всерйоз. Сам він завжди був безкорисливим, щедрим і ніколи не просив допомоги, хоча й втратив на війні руку."

Галина Пагутяк - львівська письменниця-романістка

"...Пам'ятаю малесеньку кімнату у загальній комуналці, що ущерть була набита словниками та розумними книжками. "Хто з вами тут живе?" - поцікавився я у господаря цього своєрідного книгосховища. "Тільки класики", - усміхаючись мовив Лукаш. І він тут же "змайстрував" зі словників для мене "королівське лiжко". А під голову він поклав мені свого неповторного "Фауста"... Та я також був неймовірно здивований, коли іще раз роздивився цю багатющу книжкову скарбницю усіх мені незнаних мов: там з тоненької шворки при вікні сиротою звисала лише одна його святкова біла теніска. Через кілька років його виключать зі Спілки письменників - і він зробиться ще біднішим..."

Микола Сом

"Микола Лукаш до гумору звертався у найскрутніші моменти свого життя. Отож, цілком закономірно епіграма пишним цвітом розцвітає в Лукашевій творчості саме тоді, коли його "відлучили від Спілки", фактично заборонили друкуватися, більше того - не дозволяли згадувати його ім'я у пресі. Ось тут і полилися бурхливим потоком з його вуст епіграми. Він навіть назву для них винайшов - "шпигачки", навіть псевдонім собі обрав оригінальний, "лукашівський": Микола Нежурись".

Леонід Череватенко

Прогрес

Хто б як там не хотів,

Це ясно кожній миші:

Часи уже не ті,

А стануть ще не тіші.

------------------------------

* * *

Прекрасний цей світ

тим, що

інших нема:

Моя вільна,

моя добровільна

тюрма.

-------------------------------

* * *

А час кульга, а час кульга,

В годинника асиметричні ноги.

А вік шкульга. А вік шкульга,

Наліво йде, не тямлячи дороги.

Так тримати

Не перероджуйтесь в людей,

Що скаженіють від ідей.

"...Талант, як явище богодане, гине без Свободи. Митець і ремісник, який бездоганно виконує замовлення, аж ніяк не синоніми. Символом вільної особистості і тепер залишаються Віктор Некрасов, Микола Лукаш, Алла Горська, Василь Стус, Сергій Параджанов, їхні однодумці, колеги... Особистості тих, хто в роки жахливих ідеологічних утисків (60-70-ті) зумів "піти в зазор абсолютної особистої свободи", хто, не питаючи дозволів, переступив через рогачки убогої ідеології - зберігають колосальну силу сугестії для молодої України. Образ вільної людини продуктивний і довговічний."

Ольга Петрова