Доля єврейських громад
центральної та східної Європи
в першій половині
ХХ століття

Матеріали конференції 6- 28 серпня 2003 р., Київ

Іван Монолатій
/Івано-Франківськ/

Яків Оренштайн і видавництво “Галицька накладня” у лихоліттях Першої світової війни:
генезис, характер, перебіг і наслідки

Початок ХХ століття — дивна доба в житті східноєвропейського єврейства. Поміж 1881 і 1914 роками зі Східної Європи емігрувало приблизно три мільйони євреїв (особливо цей потік посилився після погромів 1904– 1905 рр. у Росії). Дві третини емігрантів направлялися до Сполучених Штатів; решта — опинилася в Канаді, Аргентині, Південній Африці, Англії, й зовсім невелика частина — у Палестині. Паралельно з еміграцією йшла асиміляція: молодь шукала нових шляхыв і знаходила їх на ниві чужих культур1 . Давні єврейські громади розмивалися одночасно ізсередини та ззовні. Криза економіки та побуту, дезінтеграція традиційної культури — усе це настільки очевидне, що ламентації на цю тему вже стали загальноприйнятими.
Культурне обличчя європейського єврейства цього часу являло собою своєрідний “айсберг”, у якому поміж європейськими рисами було заховано єврейські цінності та ментальність. У культурній діяльності засимільованих євреїв на ниві європейської цивілізації чітко простежувалися дві взаємопов’язані тенденції, закорінені у духовних джерелах юдаїзму — виправлення та відтворювання світу2 .
З-поміж визначальних властивостей таких тенденцій — закони вільної конкуренції, вільної торгової діяльності та економічної раціональності — які євреї запровадили в Європі серед інших компонентів свого релігійного світогляду3 , і ці ідеї стали основними у капіталістичній економіці. Таким чином, саме релігія, безумовно, виступає в євреїв фактором соціальної та економічної інтеграції. Юдаїзм більше від усіх інших релігій історично сприяв бурхливому розвитку економічної активності своїх адептів4 .
Співвідношення задіяності в економіці та політиці євреїв і неєвреїв у Галичині поч. ХХ ст. є ключовим у розумінні характеру суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної діяльності. Адже позиції в економіці окреслювалися тим, що в аграрному секторі, серед постійно зростаючої земельної власності, матеріально переважали єврейські орендарі та польські поміщики5 , а тому, в переважній більшості, соціально-економічний, культурний та духовний розвиток, наприклад, українців і німців Галичини, відбувався в рамках національних самоврядних громад6 . Побутувала думка про те, що “тип жидівський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від не жидівського, має більше бистроти та витривалості, але також більше зарозумілості, амбіцій та безсовісності”7 .
Як в абсолютному, так у відсотковому відношенні, на поч. ХХ ст. євреї переважали у промисловості українське населення. 1901 р. із 641.729 галичан, зайнятих у промисловому виробництві, 232.917 осіб складали євреї та 69.893 — українці. Якщо у відсотковому відношенні до загальної кількості населення Галичини євреїв було 11.1 %, то у промисловості їх частка складала 36.3 %, в той час як українці складали 42.1 % усього населення і займали у промисловому секторі 10.9 %8 . 1900 р. у торгово-посередницькій діяльності брало участь 34.5 % єврейського населення регіону9 , але в основному йшлося про дуже дрібну торгівлю. Заробіток більшості торгівців складав 3-5 гульденів* на день та забезпечував їхній прожиток дуже мінімально10 .
Загалом, вплив релігійних цінностей на економічну поведінку галицького єврейства полягав у формуванні уявлень про трудову діяльність у цілому та цінність конкретних професій зокрема; складалися уявлення про власність, багатство, бідність; стримувався або стимулювався розвиток індивідуалізму, практицизму та релігійного мислення. Релігійний вплив на економічну поведінку євреїв Галичини часто обумовлювався не тільки вимогами доґматів, але й сама вона формувалася під впливом об’єктивних факторів довколишнього середовища — географічних, політичних, економічних.
Торгівля і підприємництво — найбільш зручні і мобільні форми економічного життя євреїв — залишалися традиційними і поодинокими “моделями виживання” євреїв в умовах соціально-правового відокремлення. Значного економічного впливу в досліджуваний період набували єврейські видавці та окремі видавництва. Останні, покликані до підготовки та видання різноманітних видів друкованої продукції11 , ставали потужним фактором міжетнічних контактів та просвіти різних прошарків галицького суспільства. Хоча книжковий ринок тогочасної Галичини і був перевершений ринками інших товарів, його стратегічна роль у поширенні ідей політичного, ідеологічного, національного і культурного характеру залишалась надзвичайно важливою для розвитку етнонаціональних відносин. Саме тому книга ставала виразним самодостатнім об’єктом, що ідентично репродукувався у великих масштабах.
Уявлення про роль книги в єврейському мисленні виходять далеко за звичні рамки мислення європейського. Івритська книга — Сефер — спершу не сприймалася поза релігійно-філософським контекстом. Сефер не може бути пасивним матеріальним об’єктом. Невіддільно пов’язана з людиною, вона розгортається у часі і просторі. Найяскравіший опис книги як всесвітньої та надсвітової реальності дає хасидський цадик ХІХ ст. Цадок га-Коген з Любліна: “Передано мені, що всесвіт — це Книга, створена Творцем Благословенним і що Тора — це коментар, який він створив та вигадав до цієї книги й який заключає істину. Тора – це образи ідеальних літер, які оформилися та перетворилися на форми літер писемних, на відміну від всесвіту, що володіє лише зовнішніми ознаками; за посередництва Тори можна розпізнати усі натяки на початкову думку Творця, яка міститься у зовнішніх ознаках творіння. Однак також і вся сукупність творінь творить цілу книгу, в якій викарбовані літери Його ідеї”12 .
В якомусь сенсі друкована книга ставала першим у сучасному розумінні, масово виготовленим промисловим товаром. Надзвичайно важливо, що відповідні шрифти для видання книжкових та періодичних видань українською мовою мали єврейські провінційні друкарні: А. Міллера-сина у Стрию (1887-1893), Ф. Веста в Бродах (1894), В. Цеперканделя в Золочеві (1913), І. Айхельбергера у Львові (1910-1923), В. Бравнера у Коломиї (1905-1923)13 . Проте, що очевидно, — такі видання були дуже своєрідним доповненням до загальних обсягів виробництва і не складали основної сфери поліграфічної діяльності.
Виняток із загального контексту складало видавниче підприємство Оренштайна, відкрите, як вважають, 1903 р., спочатку без власної поліграфічної бази14 . Як засвідчують документальні джерела, насамперед епістолярна спадщина15 , визначальним у діяльності Оренштайна як видавця української книжки було те, що, будучи освіченою людиною, добре обізнаною зі світовою та українською літературою, а також із галицьким літературним і культурним середовищем, він на початку цієї діяльності орієнтувався на співпрацю з цим середовищем16 .
Молодий Оренштайн тривалий час співпрацював і перебував у тісних взаєминах, використовуючи знання та авторитет, з О. Барвінським, А. Крушельницьким, Б. Лепким, В. Сімовичем та ін., для надбання своїм видавництвом високого рангу і залучення широких читацьких кіл17 .
Певні видавничі засади видавець проголосив у післямові до першого видання – праці Б. Лепкого “Начерк історії української літератури (до нападу татар)”, помістивши у ньому звернення “Від видавництва”. Там повідомлялося про намір видавати в першу чергу “Загальну бібліотеку”, ідея якої визріла “в кружку тутешніх українців, щирих прихильників рідної культури, а честь реалізації цієї ідеї випала на долю “Галицької накладні”. Вона не щадитиме ні грошей, ані труда, щоб дати широким верствам добрі, а дешеві книжки з всіляких областей літератури і знань”, з тим, щоб “викликати серед них охоту дальшого невпинного поступу”18 . Зосібна, цей невеличкий фрагмент ґенези “Загальної бібліотеки” характерно вказує на особливості альтернативних джерел культурного “відчуження”, завдяки яким “іншість” засимільованого єврейського інтелектуала зберігалася навіть за відсутності соціального відчуження19 .
Згадавши про початкові труднощі у цій справі, коли “не одно треба було починати з самих основ, прорубуючи основу та борюкаючись зі всілякими перепонами”, видавництво Оренштайна запевняло, що “в міру того, як ростиме круг його читачів та прихильників, уступить не одно з його недостач і підніметься його вартість”20 . Закінчувалося звернення проханням про всебічну підтримку діяльності видавництва і закликом до суспільності співпрацювати з ним21 .
Модель опису європейського засімільованого освіченого єврея, запропонована П. Мендес-Флором22 показує, що єврейський інтелектуал знаходив витоки своєї “іншості” не в соціальному відчудженні (про що йшлося вище), а в альтернативному культурному світі (зосібна християнському), з його іншими коґнітивними і ціннісно-нормативними установками. Оренштайнові інтелектуальні і комерційні задуми, задекларовані й реалізовані у “Загальній бібліотеці”, показують його насамперед як особистість, яка постійно артикулювала мовою високої культури та інтелектуальних традицій свого суспільства, впроваджувала ціннісно-нормативне інакодумство.
Зрозуміло, що молодий двадцятивосьмирічний видавець пропонував більший ступінь однорідності панівної культури (німецької та польської) (того, що дослідники називають “коґнітивним універсумом”), спільної для усіх її “своїх” (засимільованих євреїв), і не передбачав можливості співіснування деяких альтернативних, конкурентних і взаємопов’язаних культурних світів усередині одного співтовариства, що сприяло б творенню “внутрішньо-інакших” диспозицій, “сторонніх усередині” точок зору. Іншими словами, не лише соціальне середовище досліджуваної доби, але й визначений тип багатокультурності Галичини міг створити умови для позицій Оренштайна-інтелектуала23 .
Плідною була співпраця “Галицької накладні” з літературною і науковою громадськістю, яка загалом прихильно відгукнулася на задум єврейського видавця друкувати українські книжки: “Першою умовою поставлено, щоби друковані твори мали справжню вартість, щоб видання, зокрема старіших літературних творів, були, по можливості, коментовані. Низька ціна, яка призначена на поодинокі числа, повинна відкрити новим виданням шлях в найширші кола, створити масовий консум, оскільки лише тоді видавництво зможе розвиватися. Якщо б більше, такі речі, стали популярними, то воно зможе дати нашому [українському] культурному розвитку найкращі прислуги. Ймовірно, це залежатиме не лишень від вибору і опрацювання книжок й від енергії видавця щодо їх поширення, а й від того, наскільки наша суспільність [Галичини] зацікавиться видавництвом і захоче його підтримувати”24 . Усього до 1915 р., за підрахунками М. Вальо25 , вийшло майже 120 випусків творів “Загальної бібліотеки”, якими “Галицька накладня” несла освіту і знання в найширші верстви населення.
Як свідчать архівні матеріали, Оренштайнове видавництво, побіч основних обсягів виробництва, до 1916 р. надрукувало численні серії поштових карток із видами Коломиї (загальний тираж – 100.000 шт.), Городенки (30.000), Снятина (12.000), Заліщиків (20.000), Косова (8.000), Жаб’його, (6.000), Яблонова (3.000), Гвіздця (3.000), Делятина (12.000), Надвірної (8.000), Космача (5.000), Пістиня (3.000), Печеніжина (1.000), Заболотова (3.000), Яремчі (15.000), Ворохти (8.000)26 . З-поміж інших друків — “картки воєнні” (20.000+1.000), “картки ріжні” (5.000), “Карпати” (60.000), “типи народові” (80.000), “на Рождество Христове” (одноколірних — 10.000, кольорових — 10.000), “на Великдень” (відповідно — 8.000 та 8.000), “українських історичних” (150.000), “Червоного Хреста” (18.000)27 .
Рік 1914, безсумнівно, став пробним каменем для Оренштайнового підприємства, адже в роки Першої світової війни Галичина стала найбільшим полігоном воєнних дій між Австрією і Росією. Внаслідок військових операцій 1914-1918 рр. звичний уклад громадського, економічного і культурного життя населення регіону було перервано. Війна зруйнувала традиційний спосіб життя єврейства28 , підсиливши в ньому як асиміляційні процеси, так і національні рухи.
Австрійська влада вміло використовувала настрої єврейського населення і не шкодувала коштів і засобів для антиросійської пропаганди, складовою якої було висвітлення безправного становища, євреїв зокрема, у Росії. Підкреслимо, що війна з Росією сприймалася єврейською інтелігенцією Галичини як боротьба цивілізованої країни з “азіатським деспотизмом”, “країною погромів”29 . Про це промовисто свідчить текст відозви Єврейської національної партії Буковини, який поширювався восени 1914 р. в Галичині: “(...) ненависні Москалі оголосили нашій дорогій вітчизні війну. Ми, австрійські євреї, які користуються під скіпетром великодушного і справедливого цісаря усіма громадянськими політичними правами та свободою, натхненно вирушаємо на війну з метою боронити нашу дорогу вітчизну (...) В цій боротьбі й ми, євреї, боремося за плоди тисячолітньої культурної праці, в якій наші батьки на Заході та Півдні Європи старанно брали участь, і ми, євреї, боремося з азійським деспотизмом, поневоленням народів (...)”30 .
Вступ російських військ на територію Галичини31 супроводжувався численними пограбуваннями і погромами, знущаннями та вбивствами цивільного єврейського населення. Зі спогадів С. Ан-ського відомо, що “пограбуванням було піддано усі міста після захоплення їх росіянами. Козаки грабували усе (...), але оскільки грабункам піддавалися більш за все крамниці, то фактично постраждали, головним чином, євреї”32 . Було сплюндровано, пограбовано та знищено сотні синагог та єврейських молитовних домів. Десятки тисяч галицьких євреїв рятувалися від наступаючих російських військ втечами у центральні та західні регіони Австро-Угорщини. Лише до Відня під час Першої світової війни прибуло 36.000 євреїв-біженців із Галичини й Буковини.
Сучасники писали про Галичину, окуповану російськими військами: “З міст утікали всі більш-менш заможні та інтелігентні люди. Залишилась біднота, яка живе з дня на день, переважно помираючи з голоду”33 . Згідно із розпорядженням верховного головнокомандувача російської армії, “найбільш заможних та посідаючих суспільні чи інші посади євреїв (...) брали в заручники і утримували під вартою, як злочинців”. Євреї-заручники трактувалися окупаційними властями як “відповідальні за всі насильства над цивільним населенням за намовою євреїв”34 .
Відповідно до розпорядження верховного головнокомандувача російської армії Великого князя Ніколая Ніколайовича та головнокомандувача Південно-Західним фронтом генерала Н. І. Іванова, євреям заборонялися в’їзд та виїзд з Галичини і вільне пересування у межах усієї території. На початку 1915 р. згідно з наказом верховного головнокомандувача російською армією розпочалися масові висилки євреїв із Галичини. Насильницькій висилці підлягало все єврейське населення, яке проживало в різних містах та містечках регіону: від немовлят до старців. Євреям-виселенцям не надавали ні грошей на переселення, ні транспорту, і часто їх гнали пішки з одного населеного пункту в інший. Нерідко галицьких євреїв переселяли декілька разів, отож визначеної системи чи логіки в цих переміщеннях не існувало35 . Командування російською армією також досить часто звинувачувало євреїв у шпигунстві на користь ворога, скупці хліба, спекуляції продуктами першої необхідності та в інших ворожих діях36 .
Початок 1914 р. Першої світової війни, якою дійсно відкривається трагічне ХХ ст., і трагедія євреїв (про що йшлося вище) перервала діяльність Оренштайна як видавця37 . Однак національно-культурні проблеми не перестають хвилювати підприємця. Навпаки, саме під час війни вони набувають для нього особливої гостроти.
Неопубліковані архівні документи свідчать, що з метою наведення порядку у справах місцевої єврейської общини, 26 квітня 1917 р. Оренштайн (як голова) та Ізмаїл Ціманд (як заступник) звернулися до начальника Коломийського повіту з проханням дозволити вибори управи єврейської общини і взяти під охорону всі справи, що стосуються місцевої громади38 . Комітет виборців складався з Оренштайна (голова), Ціманда (заступник); Йосифа Тернера, Менделя Ротштейна, Ляйбніца Ґоровіца, Ізидора Ґінзберґа, Ґенріка Кестена (члени комітету). Комітет, що підписався, просив російську окупаційну владу, “прийняти вищезазначене до відома і за дозволом провести згадані вибори і в справах, що стосуються ізраїльської общини, звертатися до вищезгаданого комітету (...) в будинку Управи ізраїльської общини по вул. Шпитальній (тепер – вул. Романа Шухевича, 78)”39 . Оренштайн узяв активну участь у виборчій кампанії до єврейської громади, хоча йому так і не судилося стати її головою й переконати російську окупаційну владу про припинення репресій щодо цивільного єврейського населення40 .
Невдовзі після цього, на знак протесту проти несправедливої політики тимчасової влади, 12 липня 1917 р. Оренштайн, “власник накладової книгарні і типоґрафії”, у листі до Тимчасової російської управи в Петрограді повідомив, що “дня 24 лютого 1917 [р.] вніс я просьби до В. П. Міністра Внутренних справ і до П. Міністра заграничних справ, через американського посла, в котрих я доніс про шкоди і знищення, які заподіяла мені російська армія і російська управа і просив о розслідженє. Дня 14 марта вніс я нову просьбу в тій самій справі до нової революційної Управи Росії. Між тим вернув я до своєї вітчини [і] при помочі нотара перевів точний спис моїх шкід і позволю собі ось тим предложити точний виказ шкід. Після спису інвентаря з дня 30 червня 1916 [р.], коли руські війська увійшли до Коломиї, вартість мінімальна товарів в моїх складах виносила 401.162 р[у]б[лів]* . Стан товарів в день мого повороту з Росії виносив 80.031 рб. 41 . Недобір – 321.131 рб. Дальші вломаня і напади з днів 3 мая 1917 [р.] виносять шкоди 3.103 рб. Крім того, через неправне арештованє і висланє мене до Россії поніс я шкоди в сумі 8.000 рб. Загальний недобір – 332.234 рб. Сі всі шкоди нанесла мені 8 і 9 руска армія42 а іменно через грабунок і реквізиції43 . Ті шкоди зголосив я рівнож обласному коміссареві для Галичини і Буковини. Подрібний спис шкоди доручаю до поданя і прошу о зворот понесення страт”44 .
Згідно Оренштайнових підрахунків, 30 червня 1916 р. на складах видавництва “Галицька накладня” знаходилося товарів на загальну суму 401.162 російських рублів, у тому числі — в книгарні на пл. Ринок, 7 (тепер — пл. Відродження) на суму 184.330 рб., в головному магазині на вул. Архикнязя Рудольфа, 9 — 101.727 рб., в магазині бічному “А” — 4.500 рб., в магазині бічному “Б” (мається на увазі відома коломийська променада А – Б, теперішні вул. Театральна і пл. Відродження) — 3.000 рб., магазині “навпротив ґімназиї” — 19.890 рб., у палітурні Рота — 22.910 рб., у палітурні
Файнштайна — 2.365 рб.45
Окрім цього, вартість “уряджень з друкарні” становила 41.200 рб, коритар (папірня) — 2.740 рб., помешкання видавця — 12.300 рб., окремі речі з головної крамниці — 6.200 рб. Надзвичайно цікаво, що видавець декларує з-поміж речей особистого помешкання: “меблі (вартість — 2.000 рб), мальованє (200), підлоги (1.200), печі (600), лямпи (100), запаси живності (500), конфітюри і соки (300), вина (400), біля [білизна] (1.000), убрання [одяг] (1.500), начиня і шкла [посуд] (300), предмети із золота і срібла (2.000), черевики і кальоші (300), урядженя кухонні (200), постіль для слуг і ліжка (150), дерево (150), 36 дверей і вікон (1.500)”46 . Свідками цієї інвентаризації зазначено Еліяша Ціманда і Самуеля Товба, нотарем – коломийського урядника Йосифа Капко47 .
Останній зазначав, що “на жаданя особисто мені знаного пана Якова Оренштайна, книгаря і властителя реальності в Коломиї замешкалого, удав ся я до єго торговлі з книжками і папером в Ринку, 7, і єго друкарні, магазинів і помешканя при ул. Архикнязя Рудольфа в Коломиї (тепер – вул. Василя Стуса, 2, кафе-бар “Сакура” — частина уцілілого будинку і друкарні Оренштайна, які належали до території одного з трьох коломийських ґетто), находячих ся і в ціли ствердження, що в тих локалях в дня 22 цьвітня 1917 року находилося, знайшов я там предметом в залученім тут, невіддільну часть сего протоколу становлячім інвентари, вичислені”48 .
Вищезазначений інвентар товарів і предметів, станом на 22 квітня 1917 р., які знаходилися в книгарні, магазинах, друкарні і помешканні Оренштайна, засвідчує нерухоме майно видавця на загальну суму 80.031 рб., у тому числі: в книгарні на пл. Ринок, 7, на суму 39.223 крб., головному магазині по вул. Архикнязя Рудольфа, 9, — 25.308 рб., друкарні — 14.500, помешканні49 — 1.000 крб.50 З-поміж технічного устаткування друкарні зазначається, між іншими, “одна машина друкарська велика з причини браку ріжних позабираних від неї приладів тепер не до ужиття (вартости – 1.200 крб.), друга машина друкарська з причини браку тареля тепер не до ужиття (300), складання з черенками ізза ріжних браків не до ужиття (12.000), одна стереотипія можлива до ужиття (300), великі полиці на склад черенок, перед тим зовсім повні, тепер з причини забраня всіх більших і малих черенок руських [українських] (300), 1 мотор демонтований з причини браку декотрих позабираних пасів і приладів тепер не до ужиття (400)”51 .
Підписаний Йосиф Капко 3 травня 1917 р. стверджував, що “Найшов я задній єї части в мурі припираючім від західної сторони до коритаря, вибиту величезну діру, через котру вдерли ся якісь злочинці до сеї торговлі і перешукавши єї, порозкидали по земли більшу часть товарів, з котрих по упорядкованню ствердив я брак предметів (…) в залученім (…) інвентари. Брак предметів був в той спосіб стверджений, що порівняно інвентар товарів тої торговлі, споряджений через підписаного (…) нотаря. (…) Причім жадає пан Яков Оренштайн занотованя того, що, отвираючи рано торговлю, запримітив, входячи, що якісь россійські солдати утікали висше згаданою дірою в мурі”52 .
З-поміж товарів, пограбованих в ніч проти 3 травня 1917 р. у книгарні на пл. Ринок, 7, Оренштайн і Капко стверджували відсутність, зокрема, серій видів міста Коломиї (6.000 шт.), Городенки (2.000), Яблонова (1.000), Делятина (2.000), Яремчі (4.000), “карток воєнних” (2.000), видів серії “Карпати” (8.000), карток “Типи” (7.000), карток “з історії України” (11.000); накладу польських книжок власного видання (вартістю 200 рб.), “польських книжок до моленя” (20 крб.), українських книжок власного видання (35 крб.) тощо, загальною вартістю 3.103.50 крб.53
Однак, незважаючи на такі несприятливі умови, необхідно підкреслити, що воєнні події54 , матеріальні втрати не пригасили відданості Оренштайна справам розвитку української культури та ідеї українського національного відродження. В листі до станіславівського воєводи у грудні 1924 р. видавець зазначав, що “коли пізніше впав царський уряд [у Росії], а Україна оголосила самостійність55 , у порозумінні з президентом [Володимиром] Винниченком56 , а згодом, отаманом [Симоном] Петлюрою57 , заклав я у Києві велику книгарню української наукової літератури. (…) Коли більшовики прогнали [Симона] Петлюру з Києва58 , [вони] знищили ціле моє накладове підприємство разом із запасами книжок”59 .
Про налагодження комерційних зв’язків з урядом УНР, як зазначає М. Вальо, Оренштайн повідомляв у червні 1918 р. відомого науковця і громадського діяча Олександра Барвінського60 . Видавець підкреслював, що його приймали на найвищому урядовому рівні, узгіднили запропоновану ним програму українських видань, серед яких були ґрунтовні праці з історії, літератури і мистецтва України61 . Встановлення 29 квітня 1918 р. влади Гетьмана Павла Скоропадського (скинено 14 грудня 1918 р.) змінило на краще долю Оренштайна62 . Режим Гетьманату зіткнувся зі значною кадровою проблемою при призначенні на ключові пости в адміністрації та дипломатичному корпусі.
Вакантною була посада представника Міністерства освіти, на яку було призначено Оренштайна, як знаного громадсько-культурного діяча, передовсім з причини його доброго знання національних потреб українців, та, безсумнівно, лояльності до нового уряду63 . Надзвичайно рідкісний і важливий документ до історії співпраці видавця з гетьманським урядом — “Посвідчення” МЗС Української Держави від 28 листопада 1918 р., в якому, між іншим, зазначено: “Міністерство Закордонних Справ Української Держави сим свідчить, що власник цього п. Яків Оренштайн, командірований Міністерством Освіти, має право вільного переїзду з Києва до Галичини, Німеччини і Швайцарії, і повороту назад. Просимо всі влади не чинити йому ніяких перешкод, а помагати в разі потреби”64 .
Для всебічного з’ясування названої діяльності необхідно використати й пізніші свідчення опосередкованого характеру. З протоколу допиту Оренштайна польською окупаційною владою від 28 червня 1920 р. відомо зокрема, що ще 1917 р. видавець виїздив до Німеччини, де займався виданням (за домовленістю з українським урядом у Києві) українських книжок65 (творів Т. Шевченка, шкільних підручників, художньої літератури). Оренштайн підкреслював, що у громадському житті Наддніпрянської України жодної участі не брав, адже, “з тогочасним урядом українським не міг погодитися — на кожному кроці висловлював своє незадоволення з [дій] уряду”66 .
Це, у свою чергу, свідчить про те, що архівні документи дозволяють стверджувати про деяку “двовимірність” видавничого проекту Оренштайна на Наддніпрянщині 1917-1920 рр. (спочатку з урядом УЦР, згодом – Гетьманатом Скоропадського, і в кінцевому підсумку – Директорією УНР) як такого, що був реалізований лишень частково. Наприкінці травня 1920 р. видавець отримав телеграму повноважного Представництва українського уряду у Німеччині про відправку до Києва п’яти вагонів готової друкованої продукції українською мовою67 . Драгоман українського посольства у Берліні Владислав Хонівка 18 травня 1920 р. повідомляв: “На наказ пана Головного Отамана68 всі друковані за кордоном [напис олівцем “з Вашою допомогою”] українські книжки мусять бути готові для транспорту на Україну. Через тиждень виїде уповноважений Міністра народної освіти за кордон. 356. Міхайлів”69 . Вже у червні того ж року Оренштайн згадував, що “через зміну на фронті, книжки не міг доставити до Києва, а [повинен був] користати з побуту у ближчій Східній Галичині (…), [очікуючи] подальших вказівок від українського уряду з Кам’янця-Подільського70 . Книжки призначені для Києва, знаходяться у Ляйпціґу і Відні (…)”71 . Не маючи вже надій на поліпшення ситуації в Україні, бачачи, як сліпо і фатально українська громадськість і далі йде за примітивними та демагогічними лозунгами соціалістів, які через повне невідчуття і нерозуміння історичної реальності та історичних законів, ведуть націю до загибелі, Оренштайн покидає Наддніпрянщину.
* * *
Питання українсько-єврейських взаємин в історичному аспекті не втрачає своєї актуальності серед загалу вітчизняних дослідників. У соціальній історії Галичини сер. ХІХ – початку ХХ ст., як відомо, одним з основних моментів суспільного розвою є проблема міжнаціональних відносин. Для історика, який цікавиться питаннями етнонаціонального розвитку, пошук мотивацій у формулюванні ідейних позицій, чинників національної ідентичності і політичної обумовленості загальножиттєвих постулатів представників тієї доби, важливий не менше, ніж, скажімо, узагальнююча панорама історичного процесу. Комплексний аналіз громадсько-політичної діяльності та світогляду Оренштайна в історичному контексті етнонаціональних (етноконфесійних) спільнот у Галичині дозволив проаналізувати низку проблем, розв’язання яких дає цілісну картину місця відомого діяча української книговидавничої справи у міжетнічних відносинах. Результати цієї розвідки дозволяють стверджувати, що Оренштайнова видавнича спадщина є прикладом відповідності ідейних пошуків засимільованого єврея західноєвропейським ідейним і культурним тенденціям. На прикладі його життя і діяльності можна вивчати історичні особливості розвитку міжетнічних взаємин та співжиття представників етнонаціональних спільнот у Галичині — з усіма надбаннями, недоліками і суперечностями. Зважений аналіз дозволяє стверджувати, що Оренштайн не виходив за межі традиційного юдейського способу мислення, сполучаючи елементи соціальної та економічної інтеграції в неєврейське середовище (українсько-галицьке) та органічне входження в лоно християнської (української) культури. Видавець прагнув, у особливий спосіб, подолати однобічний (моноетнічний) розвиток української культури Галичини та Наддніпрянщини кін. ХІХ– 20-30-х рр. ХХ ст., доповнити (майже не наявну) присутність України в модерній європейській культурно-мистецькій площині.
Виявлені архівні документи містять цінні свідчення про видавничу, суспільну та політичну діяльність цього коломийського єврейського видавця і дозволяють відновити в подробицях його біографію в зазначену добу. Деякі документи недвозначно вказують на те, що у так звані коломийський та берлінський періоди свого патріотичного видавничого чину Оренштайн багато зробив для нормалізації міжетнічних стосунків у Галичині — через особисті контакти, широку і плідну видавничу діяльність, розуміння державницьких ідеалів українства. Проте несприятливі умови життя й праці в еміграції, виникнення особистих конфліктів та поява конкуруючих видавництв у середовищі української політичної еміграції призвели до штучного нагнітання політичної та етнічної атмосфери несприйняття щодо особи самого видавця.
Актуальним завданням подальшої наукової розробки проблеми залишається дослідження життя і діяльності Якова Оренштайна, його зв’язків і взаємодії з українською культурою, проблемою міжнаціональних відносин у Галичині, а також детальніший розгляд історико-функціонального і тематичного аспектів праці Оренштайнових видавництв. Подальшому, докладнішому аналізу і висвітленню проблем, порушених у цьому дослідженні, могло б сприяти введення в науковий обіг нових документальних матеріалів з російських, польських та німецьких архівів, частина яких досі не знайдена.

ПРИМІТКИ
1 Це стає зрозумілим, коли взяти до уваги, що етнічна ідентичність людей виражена в суб’єктивному символічному (знаковому) використанні будь-якого аспекту культури з метою відрізнити себе від інших груп. Саме тому євреї являють собою етнічну групу, яка добре адаптована до життя в іншій культурі, зберігаючи при цьому свою ідентичність. (Докл. див.: Дж. Де-Вос. Этнический плюрализм: конфликт и адаптация // Личность, культура, этнос: современная психологическая антропология. / Под общ. ред. А. А. Белика. – М., 2001. – С. 242, 255). Особливості кризи, яку переживала єврейська культура в ХІХ-ХХ ст., полягали в її усвідомленні. На відміну від трагедій і катастроф минулого, в яких сучасники вбачали лише нещастя, у бідах останніх століть єврейські мудреці бачили промінь надії на те, що кризу буде подолано й настане відродження. Про це свідчить низка спроб виходу з кризи та подолання руїни, зокрема поширення ідей хасидизму, мусар, Гаскали.
2 Дворкин И. Катастрофа и Возрождение. Этюды по еврейской истории // Еврейское образование. – СПб, 2001. – Вып. 1. – С. 27. Асимільовані євреї В дійсності не були по-справжньому асимільовані. Адже, з огляду на відмову від єврейської духовної спадщини, вони не стали автоматично європейцями.
3 Основними рисами юдаїзму, як свідчить дослідження В. Смакоти, є: національна корпоративність, позитивне ставлення до економічної діяльності (особливо до торгової та фінансової), відсутність аскетизму та випливаючі з цього визнання цінності багатства, повага до розумової праці. Ці особливості є основними у структурі моделі етосу економічної поведінки в юдаїзмі. (Див.: Смакота В. В. Етос економічної поведінки в православ’ї та юдаїзмі: порівняльний аналіз. Автореф. дис. канд. соціологічних наук / 22.00.04. – К., 2002. – С. 13).
4 Упродовж ХІХ ст. євреї стали найбільш урбанізованою етнічною й релігійною спільнотою світу. 1905 р. 86 % євреїв Пруссії мешкало у містах, а 70 % усіх євреїв Франції було зосереджено у Парижі. Сферою діяльності євреїв стали переважно малий бізнес, торгівля і ремесла. Ще 1861 р. більше половини всіх прусських євреїв володіли крамницями. Багато з них увійшло до інтелектуальної еліти. У Берліні, де 1881 р. євреї складали 4.8 % населення, 12 % усіх лікарів та 8.6 % усіх літераторів були євреями. (Докл. див.: Фишман Д. Э. История евреев в Новое время // От Авраама до современности. Лекции по еврейской истории и литературе. – М., 2002. – С. 273).
5 На 1900 р. число австрійських євреїв, зайнятих у сільському господарстві та промисловості, складало 139.810 осіб (11.4 %) порівняно з 54.4 % християн. Якщо 1902 р. у Галичині земельна власність складала 2.916.630 га (37.2 % від загальнодержавної), то у користуванні євреїв знаходилося 301.619 га (10.34 %). (Ruppin A. Op. cit. – S. 214, 215).
6 Див.: Монолатій І. С. Соціально-економічне становище та культурний розвиток німців у Галичині (1772-1923 рр.). Автореф. дис. канд. історичних наук. / 07.00.01. – К., 2002. – С. 14; Його ж. Від контактів до співпраці: соціально-економічне становлення та розвиток німців у Галичині (1772-1923). – Частина І: Австрійський період – Західно-Українська Народна Республіка (1772-1923). – Коломия; Івано-Франківськ, 2002. – С. 116.
7 Цит. за: Франко І. Семітизм і антисемітизм у Галичині // Іван Франко. Zur Judenfrage. – C. 9.
8 Погребинская И. Современный методологический подход к проблеме украинско-еврейских отношений (конец ХIX – начало ХХ веков) // Євреї в Україні: історія, культура, традиції. – С. 217.
9 1900 р. в Австро-Угорщині у містах (з населеннях більше 50.000 мешканців) проживало 23.33 % євреїв (в Австрії) та 26.11 % (в Угорщині). (Ruppin A. Op. cit. – S. 88, 89).
* Внаслідок реформи 1753 р. введено як грошову одиницю 1 гульден (=24,62 г. срібла 930 проби). З 1796 р. широкого використання набули банкноти вартістю 1.000, 500, 100, 50, 25, 10 і 5 золотих рейнських (гульденів). 1900 р. 10 золотих рейнських = 20 золотих корон = 2.000 крейцарів, 10 рублів російських золотих = 16 золотих рейнських і 50 крейцарів = 38.00 корон.
10 Погребинская И. Указ. ст. – С. 217. Значно пізніше, на 1910 р., у Галичині на 810.000 євреїв у торгівлі було задіяно 63.500 осіб (без родин). Єврейська промислово-торговельна людність становила 83% від усього промислового сектора. В Австрії з торгівлі жило 2.910 осіб. У промисловості було задіяно 7.562.508 євреїв, а у торгівлі – 2.919.128 осіб (38.6 %). (Studnicki W. Sprawa polsko-zydowska. – Wilno, б. р. – S. 65).
11 Вже 1480 р. друкарні існували більш ніж у 110 містах, з яких 50 знаходилися в сучасній Італії, 30 у Німеччині, 9 у Франції, по 8 у Голландії та Іспанії, по 5 у Бельгії та Швейцарії, 4 в Англії, 2 в Богемії та 1 у Польщі. Відтоді друкована книга в Європі стала предметом загального вжитку. (Див.: Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування про походження й поширення націоналізму. – К., 2001. – С. 52-53, прим. 55).
12 Цит. за: Яглом М. Книга парадокса. Еврейская книга в зеркале мидраша // Еврейский книгоноша: книги, обзоры, информация. – М., 2003. – № 1 (2). – С. 5. Про місце книги в релігійній традиції євреїв, див.: Борхес Х.Л. Расследования. / Пер. с исп. – СПб.: Амфора, 2001. – С. 154, 156.
13 Дашкевич Я. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. – К., 1990. – № 10. – С. 66-67. Слід підкреслити, що основні форми легітимної економічної активності єврейського населення в українських губерніях Російської імперії, яке в основній своїй масі було поставлене в нелюдські умови постійної боротьби за виживання, унеможливлювались. Особливий податок збирався з єврейських друкарень. Починаючи з 1862 р., євреям було дозволено друкувати єврейські книги, але при цьому була встановлена плата за кожний друкарський верстат. (Див.: Погребінська І. Смуга осілості // Євреї в Україні: історія, культура, традиції. – К., 1997. – С. 66).
14 Слід пам’ятати, що юдаїзм надає безумовну підтримку інституту приватної власності. Стимулом економічної діяльності є також визнання цінності навчання та освіти: традиція систематичного навчання спричинила майже 100 % грамотність серед єврейського населення, що не могло не сприяти його активності в царині економіки. Знову ж таки, з огляду на відсутність документальних джерел (зокрема, відомостей про реєстрацію та статут видавництва), небезпідставною видається дискусія про те, чи саме 1903 рік вважати вихідним пунктом заснування Оренштайнового видавництва, а чи лишень виходом у світ одного з перших видань, зініційованих видавцем – “Народного декляматора”? Дослідник М. Васильчук стверджує, що професійно займатися видавничою справою Оренштайн почав саме 1903 року, заснувавши видавництво “Галицька накладня” (Васильчук М. М. Українські видання в Коломиї (друга половина ХІХ – ХХ ст.): Історико-функціональний і тематичний аспекти. Автореф. дис. канд. філологічних наук. / 10.01.08. – К., 2003. – С. 8). Видавничу діяльність Оренштайн розпочав либонь ще 1902 р., видрукувавши поштові картки серії “Рідне слово” (12 шт.), позначені особливою вишуканістю й ошатністю. Оформлені в графічні віньєтки в стилі модерн, вони стали найкращими взірцями так званої монтажної листівки (Яцюк В. Шевченківська поштова картка на теренах Австро-Угорщини (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Українсько-австрійські культурні взаємини другої половини ХІХ – початку ХХ століття. – К.; Чернівці, 1999. – С. 152). Обумовлене в євреїв релігійними вимогами ствердження пріоритету одного типу економічної діяльності (торгово-фінансової) над іншими, дуже прихильне ставлення до багатства у сукупності з ідеєю богообраності, створило сприятливі умови для розвитку лихварства та пізніше для активної участі євреїв у банківській діяльності. Багатство трактується в юдаїзмі як милість Бога, і ставлення до його надбання не має бути байдужим, прагнення до процвітання та успіху заохочується. Людина повинна прагнути зробити та придбати більше, ніж має; це навіть ставиться їй в обов’язок, якщо робиться для блага її родини. Саме тому природною в юдаїзмі є відсутність ідеалу бідності – вона не є атрибутом праведного життя. Стає зрозумілим, що дії з надання допомоги ближнім є суворо регламентованими та обмеженими, у тому числі у національно-релігійних межах. За бажану визнається не безоплатна допомога, а надання позики для заснування своєї справи. Виходячи з таких позицій, зрозуміло, чому перші друки Оренштайнового видавництва з’являлися спільно накладом Е. Х. Хаєса, І. Ґінзберга, А. Ґотліба, адже, не маючи власної технічної бази, видавець, щоправда, користувався підтримкою своєї родини та коломийських єврейських книготорговців. Такий своєрідний “старт” свідчить про певний патронажно-клієнтальний характер видавничої справи Оренштайна, який користувався сімейно-родинними, етнічними, конфесійними та іншими взаємозв’язками. На такому ґрунті формувалися відносини молодого підприємця і комерсанта, які пізніше стали уособленням напівконкурентного й патронажно-клієнтального характеру “Галицької накладні” й життєстверджувальним гарантом релігійних догматів юдаїзму, його економічної традиції.
15 Узагальнюючий опис цих джерел подає М. Вальо в енциклопедичній статті про Оренштайна: Українська журналістика в іменах. – Вип. VI. – С. 254.
16 Там само. Враховуючи слушність таких міркувань, слід зазначити, що для єврейського інтелектуала, яким, за усіма ознаками, вважаємо Оренштайна, існувати в діаспорі означало, зокрема, творчо реалізовувати позицію “іншого” у ставленні як до навколишнього середовища і суспільства, так і до сучасної йому єврейської культури. Адже з часів Авраама бути євреєм означало бути “іншим”. Найважче у мистецтві “бути іншим” – це постійна спокуса зведення рахунків поміж єврейською культурою і культурою неєврейською (більшості) або гегемонії однієї із сторін, або ж поділу їх на різні сфери (“єврей вдома; поляк, німець, українець – на людях, чи ж навпаки ”). Головний виклик, що постав перед євреєм у діаспорі, – це те, як можна обернути свій номадизм, свій протест проти “стирання” “іншості”, своє заперечення “природного” зв’язку між мовою, народом і землею, свою пристрасть до тексту як привілейованого простору та інші когнітивні й ціннісно-нормативні установки – як обернути все це на зацікавлену нормативну критику культури більшості, з одного боку, а з іншого – на неупереджене і навіть радикальне ставлення до різноманітних виявів єврейської культури, що, власне, не суперечить насолоді духовним скарбом, успадкованим від попередніх поколінь, та невідстороненої відповідальності за його долю. (Докл. див.: Членов М. А. Еврейство в системе цивилизаций // Диаспоры. – М., 1999. – № 1. – С. 52).
17 Вальо М. Вказ. ст. – С. 254.
18 Там само. – С. 255. Зрозуміло, що релігійні догмати чинили стабільно великий вплив на життя євреїв. За умов відсутності національної державності юдаїзм зумів не тільки зберегтися, а й відіграти етноконсолідуючу роль, ставши свого роду “віртуальною” державністю. Разом із тим, релігія затверджує та підтримує принцип обраності та відособлення єврейства стосовно зовнішнього світу і закладає основи економічної рівності та соціальної справедливості всередині суспільства. Дослідження В. Смакоти унаочнюють принцип того, що релігійна ідея переваги веде до формування в економічному житті так званої етики “подвійних стандартів”, що дозволяє застосувати різні моральні настанови у відносинах з одновірцями та людьми інших віросповідань. (Смакота В.В. Етос економічної поведінки в православ’ї та юдаїзмі... – С. 12). Такий соціологічний підхід, до певної міри, окреслює етнорелігійні та етнопсихологічні чинники заснування і діяльності Оренштайнового підприємства.
19 Див.: Парижский С. Еврейский интеллектуал и культура большинства. – С. 14. Певна інтеграція в культуру, – стверджує Е. Шілз (E. Shils), – процес набагато триваліший і складніший, аніж здається на перший погляд. Цілковите володіння мовою і культурними кодами ще не призводить автоматично до екзистенційного ототожнення із “харизматичним” ядром домінуючої культури (більшості).
20 Цит. за: Вальо М. Оренштайн Яків... – С. 255.
21 Популярний орган галицьких українців – львівський часопис “Діло” – 19 червня 1909 р. справедливо зазначав, що “думка заснувати популярне видавництво, подібно до німецької Reklam-и або польської Mrуwk-и виникла нещодавно в гуртку коломийської української інтелігенції, і цим заходом галицької накладні коломийського книгаря та видавця Я. Оренштайна, з’являється реалізована перед українською суспільністю у формі “Загальної біблотеки” (...) Намір був випускати найбільш цінні твори української літератури та переклади, популярно-наукові праці та розвідки із різних ділянок науки, так відібрані, щоб широкі кола нашого суспільства: старша інтелігенція та шкільна молодь, простолюдини і дітлахи, – змогли знайти у видавництві книжечки, відповідні для себе”. (Цит. за: Монолатий И. Яков Оренштайн как украиновед. Неопубликованный доклад на Девятой ежегодной международной междисциплинарной конференции по иудаике. Королев-Москва, февраль 2002 г. – М., 2002. – С. 6).
22 Див.: Парижский С. Еврейский интеллектуал и культура большинства. – С. 12, прим. 10.
23 Не випадково всі взірці інтелектуалів (Маркс, Фройд, Кафка, Шенберґ, Беньямін, Адорно, Вітґенштайн, Люксембурґ, Арендт, Целан та ін.) належать до категорії “неєврейських євреїв”, за висловом І. Дойчера (I. Deutscher), який мав на увазі, що ступінь їх входження до європейської культури обернено пропорційний до їхньої приналежності до єврейського “когнітивного універсуму”, ступеню їх володіння європейськими мовами, текстами і практиками (Див.: Deutscher I. The Non-Jewish Jew and Other Essays. – New-York, 1968).
24 Цит. за: Монолатий И. Яков Оренштайн как украиновед. – С. 7. Про видання Оренштайна: Дорошенко В., Зленко П. Видавництва // Енциклопедія українознавства в двох томах. / Під гол. ред. В. Кубійовича, З. Кузелі. – Зшиток 13. – Мюнхен; Нью Йорк, 1949. – С. 974; Сірий Ю., Кузеля З. Книгарство і кольпортаж // Там само. – С. 1004; Савчук М. Видавництва // Енциклопедія Коломийщини. – Зшиток 3, літера В. – Коломия, 2000. – С. 103-104; Його ж. Видання // Там само. – С. 105-113; Васильчук М. Видання перекладні // Там само. – С. 113-116; Монолатій І. Зародження видавничої справи у Коломиї // Іван Монолатій. Коломиєзнавство. – С. 101, 102.
25 Вальо М. Вказ. ст. – С. 255. Цікаво, що у червні 1916 р. у книгарнях видавництва та палітурнях залишилося 3.800 примірників “Вправ латинських” Мостовича, 4.500 “Цезаря” Макарушки, 4.000 “Історії...” Барвінського, 2.000 “Історії...” Копистянського, 2.000 “Суєти” Карпенка-Карого (у палітурні Рота); 300 примірників “Петрії і Довбущуки” Франка, 400 “Історії літератури” (2 частина) Лепкого, 1.100 “Землі” (1-2 томи) Кобилянської, 1.000 “Цезаря і Клеопатри” Шоу, 500 “В ім’я приязні” Ядвіга, 1.500 “Залісє” Маковея, 200 “Вправ латинських” Мостовича, 500+400 “Споминів” (1-2 томи) Барвінського , 2.000 “Атласу” Кордуби, 1.000 “Історії...” Копистянського, 400 “Цезаря” Макарушки (в головному магазині, вул. Архикнязя Рудольфа, 9 (тепер – вул. Гетьмана Івана Мазепи). Зазначалося, що у палітурні Рота залишилося 4.000 томів “Загальної бібліотеки” загальною вартістю 800 рб. (ДАІФО, ф. 607 [Коломийська повітова оціночна комісія, м. Коломия], оп. 1, спр. 28 [Прохання Якова Оренштайна про відшкодування збитків, заподіяних російськими військами та додаток до нього], арк. 3, 3 (зв) – 10 (зв).
26 Там само. – Арк. 3, 3 (зв).
27 Там само.
28 Відомості про соціальний склад єврейського населення Галичини напередодні Першої світової війни знаходимо у статті М. Глушкевича: “30 % галицьких євреїв займаються торгівлею, 25 % – працюють у промисловості, приблизно 18 % – займаються землеробством і лісівництвом. (...) У 1910 р. в Галичині євреї складали 58 % адвокатів і 33 % лікарів”. (Хитерер В. К истории еврейского населения Галиции и Буковины накануне и в годы Первой мировой войны // Євреї в Україні: історія, культура, традиції. – К., 1997. – С. 78-79). 1887-1910 рр. відбувалася масова еміграція євреїв з Галичини, внаслідок чого виїхало 236.000 осіб. Напередодні війни в Галичині проживав приблизно один мільйон євреїв, що складало 10-12 % від усієї чисельності населення регіону. (Див.: Галиция // Краткая еврейская энциклопедия. – Иерусалим, 1982. – Т. 2. – С. 24).
29 У доповіді російського Центрального комітету Партії Народної Свободи про єврейське питання в Галичині (6-8 червня 1915 р.) зазначалося, що “ (...) єврейське населення Австрії, у тому числі галицьке, ставиться неприязно до Росії – це безсумнівно (...) Пояснюється це не лише виконанням свого громадянського обов’язку, але й побоюванням євреїв перейти зі становища повноправних громадян, якими вони були під владою Австрії, в становище російських підданих, зрівняних у “правах” з російськими євреями (...) ” (Цит. за: Из “Черной книги” российского еврейства. Материалы для истории войны 1914-1915 гг. // Еврейская старина. – Пг., 1918. – Т. 10. – С. 211).
30 Цит. за: Хитерер В. К истории еврейского населения Галиции и Буковины накануне и в годы Первой мировой войны. – С. 80.
31 На території Галичини російською владою було вставлене тимчасове генерал-губернаторство на чолі з генерал-губернатором графом А. Бобринським. Згідно з наказом російських влад усіх євреїв було звільнено з державних та приватних установ регіону.
32 Цит. за: Хитерер В. Указ. ст. – С. 83.
33 Там само.
34 Там само. – С. 86.
35 Там само. Євреїв Галичини висилали із зони воєнних дій до Полтавської, Могилівської, Чернігівської, Таврійської губерній в Україні, або до Пензенської чи Єнісейської – у Росії.
36 Слід підкреслити, що у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Галичина була важливим геополітичним центром, у якому перетиналися австрійські, польські, російські й українські інтереси. Співвідношення політичних сил у Європі наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. сприяло посиленню напруженості у відносинах між трьома найбільшими тогочасними імперіями – Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Російсько-турецька війна заторкнула інтереси всіх великих держав, порушивши загальноєвропейську стабільність. Росія та Австро-Угорщина, особливо незадоволені зміною ситуації на Балканах, кожна зокрема, намагалися всіма засобами взяти реванш. До цих суперечностей приєдналася Німеччина, яка почала домагатися переділу колоній і сфер впливу. У процесі зміни співвідношення сил складалися два воєнні блоки – Троїстий союз та франко-російський союз, перетворений згодом на Антанту. Згідно з новими вимогами часу, постало питання про налагодження роботи військової розвідки, покликаної збирати інформацію, що могла б зашкодити інтересам ймовірного противника. Нарощуючи свій військовий потенціал, кожна з імперій заохочувала діяльність розвідки та контррозвідки. (Овсієнко О. Ф. Австрійсько-німецька розвідка в Україні напередодні Першої світової війни // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. IV. – К., 2002. - C. 70-83; Боляновський А. Діяльність австрійської контррозвідки в Галичині проти російської розвідки (1887-1913) // Україна в минулому. – Вип. ІХ. – К.; Львів, 1996. – С. 118-139; Сергеев Е. Ю. “Внешняя угроза с Запада” в оценках военно-политической элиты Российской империи накануне Первой мировой войны // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: Історія, економіка, філософія. – Вип. 4. – К., 2000. – С. 386, 393-394). Надзвичайно промовистий факт – таємні документи польської державної поліції – у 1920-х рр. неодноразово повідомляли про шпигунську діяльність Оренштайна на користь Росії під час Першої світової війни. Покликаючись на неіснуючі сьогодні матеріали польського військового гарнізону (№ 1030 від 17.07.1922) та повітової команди державної поліції (№ 290 від 2.03.1920) у Коломиї, стверджувалося, що “Оренштайн був також австрійським шпигуном при Kundschaft Stelle [з нім. досл. – “Розвідувальна служба”], однак, зраджував Австрію на користь Росії в часах [російської] інвазії”. (Див.: Орештайн Яків. Звіт про його антидержавну діяльність. Відпис від 19 серпня 1924 р. // ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 4; Теж саме. Відпис від 29 лютого 1924 р.// Там само. – Арк. 9; Оренштайн Яків. Звіт про його антидержавну діяльність. Відпис від 29 лютого 1924 р. // ДАІФО, ф. 8-сч, оп. 1, спр. 8-с, арк. 13, 13 (зв), 14). Необхідно зазначити, що в документальних матеріалах російської контррозвідки 1916-1917 рр. жодних інформацій щодо шпигунської діяльності Оренштайна нами не виявлено. (Докл. див.: ДАІФО, ф. 603 [Коломийська міська воєнна міліція, м. Коломия], оп. 1, спр. 70 [Циркулярні розпорядження начальника контррозвідувального відділення VII-ої армії і начальника жандармського поліційного управління про розшук осіб, як запідозрені в розвідувальній діяльності, розбої, грабунках], арк. 1-27; Там само, спр. 20 [Листування з начальником контррозвідувального відділення про видачу дозволів окремим особам на проживання у м. Коломиї], арк. 1-4; Там само, спр. 10 [Листування з Чернівецьким губернатором про розшук осіб, які запідозрені у розвідувальній діяльності], арк. 1-68; Там само, спр. 1 [Циркуляр Чернівецького губернатора про розшук осіб, які запідозрені у розвідувальній діяльності], арк. 1-5).
37 Перша світова війна, як стверджує М. Вальо, завдала Оренштайнові як моральних, так і матеріальних збитків: “Залишивши окуповану російськими військами Коломию, він позбувся усього свого нерухомого майна, зокрема, придбаної тут друкарні і книгарні”. (Вальо М. Вказ. ст. – С. 256). Слід зазначити, що, справді, у переліку комерційних і торговельних закладів Коломиї 1916-1917 рр., складеному російською окупаційною владою, будь-які відомості про видавництво, книгарні та друкарню Оренштайна відсутні. (ДАІФО, ф. 603 , оп. 1, спр. 25 [Список торговельних закладів у м. Коломиї], арк. 1-15).
38 Прохання Якова Оренштайна та Ізмаїла Ціманда до начальника Коломийського повіту про організацію єврейської громади м. Коломиї і дозвіл провести вибори до комітету від 26 квітня 1917 р. // ДАІФО, ф. 605 [Начальник Коломийського повіту, м. Коломия], оп. 1, спр. 263 [Відомості про організацію ізраїльської общини в м. Коломиї], арк. 1.
39 Там само.
40 Станом на 14 грудня 1916 р. коломийську владу представляли бурмістр Букоємський, віце-бурмістри – Вербер і Якубовський, члени маґістрату – Йосиф Капко, Шіндлєр, Стоєвський, Турянський, Зіма. (ДАІФО, ф. 605, оп. 1, спр. 60, арк. 60).
* 1900 р. 1 рубль російський срібний = 3.81 корони. 10 рублів російських золотих = 16 золотих рейнських і 50 крейцарів = 38.00 корон. 1912 р. в Санкт-Петербурзі до грошового обігу введено 1 російський рубль (срібло 20.0 г = 900 проба).
41 Для порівняння: річний оборот Українського народного кооперативного банку (Українбанк) з 20 жовтня 1917 р. по 20 жовтня 1918 р. складав по центральній конторі у Києві 552.776.098 крб. Майновий капітал найбільшого селянського об’єднання споживчої кооперації – Дніпросоюзу – на початок 1920 р. складав 6.875.399 руб. Середній оборот одного селянського споживчого товариства у 1918 р. дорівнював 7.009 довоєнних рублів. (Див.: Кудлай І. А. Українська селянська коперація і більшовизм (1918 – початок 1921 рр.) // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: Історія, економіка, філософія. – Вип. 6. – К., 2002. – С. 182, 192).
42 Оренштайн має на увазі російські військові формування Південно-Західного фронту. Командувач 8-ою армією – генерал А. А. Брусілов (1853-1926), з травня 1916 р. – головнокомандувач Південно-Західним фронтом, у травні-липні 1917 р. – Верховний головнокомандувач російською армією.
43 Необхідно зауважити, що 25 жовтня 1916 р. начальник Коломийського повіту повідомляв чернівецькому генерал-губернаторові, що штабом VIII-ої російської армії коломийському маґістрату дозволено відчинити крамниці, власники яких утекли до Австрії. Гроші, отримані від продажу товарів, повинні були “поки що залишатися в маґістраті” (ДАІФО, ф. 605 [Листування з чернівецьким губернатором і бурмістром міста Коломиї про охорону покинутих власниками маєтків; списки маєтків], оп. 1, спр. 60, арк. 38). Зазначалося, що на згаданий період реквізовано крамниці аптекаря Фельдмана, продавця посуду Абрагама Геллера, продавця скляних виробів Самуєля Ґірша, канцелярських товарів – Зіненсіба. (Там само); 7 грудня 1916 р. бурмістр Коломиї Букоємський повідомляв російську окупаційну владу, що «реквізиції були проведені російськими військами як військовими, так і цивільними у присутності чиновника маґістрату. (…) Копії актів реквізицій маґістрат не отримав». (Там само, спр. 72, арк. 23-24).
44 Лист Якова Оренштайна до Тимчасової російської управи у Петрограді від 12 липня 1917 р. // ДАІФО, ф. 607, оп. 1, спр. 28, арк. 1-1 (зв), 2 (зв). Надзвичайно цікаво, що в переліку коломийських власників маєтків Оренштайн перебував на тринадцятому місці і сплатив окупаційній владі 200 австрійських корон [1 корона (1 корона = 5.00 г. срібла 835 проби); як грошова одиниця введена 1892 р. 1892-1917 рр. в обіг введено банкноти вартістю 1.000, 500, 100, 50, 20, 10, 5, 2, 1 корони. Банкноти вільно розмінювалися на золоті чи срібні монети. З початком Першої світової війни 1914-1918 рр. вартість банкнот різко впала, а наприкінці війни вони зовсім знецінились] контрибуції в Чернівці. (Лист коломийського бурмістра Букоємського до начальника коломийського повіту про внесення сплати власниками маєтків для забезпечення безпеки і проти розкрадання майна від 15 жовтня 1916 р. // ДАІФО, ф. 605, оп. 1, спр. 60, арк. 34).
45 Там само. – Арк. 2 (зв) – 11 (зв).
46 Там само.
47 Капко, Йосиф – коломийський нотаріус. 1906, 1910, 1919, 1925 рр. вчиняв нотаріальні дії. (Музей історії міста Коломиї, відділ фондів (далі – МІК, ВФ), інв. № Др.-5001, 11869, 11870, 12187).
48 ДАІФО, ф. 607, оп. 1, спр. 28, арк. 12.
49 Помешкання Оренштайна у квітні 1917 р. нараховувало “меблі, що складаються з 2 зеркал, 2 шаф, 1 ліжка, 1 креденсу, 1 дивана, 1 тримутки, 2 столів, 1 лямпи і 1 креденсу кухонного, вартости 1.000 рб. Що до мальованя комнат, підліг, печей, дверей і вікон, вони є дуже понищені”. (Там само. – Арк. 16).
50 Там само. – Арк. 13-16, 16 (зв).
51 Там само.
52 ДАІФО, ф. 603, оп. 1, спр. 28, арк. 17.
53 Там само. – Арк. 18.
54 Виходячи з вищенаведеного аналізу документальних свідчень Оренштайна, видається можливим встановити таку умовну хронологію його фахової діяльності та перебігу особистого життя у період Першої світової війни: а) російський полон (30 червня 1916 – зима 1917 рр.); б) повернення до Коломиї (між 24 лютим – 14 березня 1917 р.); в) відновлення громадської праці (від 26 квітня 1917 р.) у Коломиї. У грудні 1924 р. Оренштайн повідомляв польські органи влади, що «напередодні війни був власником книгарні (антикварні) і друкарні у Коломиї і в тому характері видавав у малих розмірах наукові книжки та українську літературу. Коли вибухнула світова війна, а Москалі вступили до Коломиї, був я вивезений до Росії як цивільний в’язень, а книгарня моя у Коломиї – знищена». (ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 21). Це особливо важливо, адже М. Вальо вважає, що «у цей час [1917 р.] він проживав у Відні» (Вальо М. Вказ. ст. – С. 257). Переїзд до австрійської столиці і наступне налагодження стосунків з урядом УНР у Києві відбулося, не раніше середини липня – початку серпня 1917 р. Можливо, що Оренштайн, після повернення з Росії, замешкав у Відні, діючи у Коломиї за посередництвом своїх довірених осіб (зокрема, Й. Капка).
55 У листопаді 1917 р. Українська Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі федеративної Російської республіки, а у січні 1918 р. – самостійної Української держави. УНР діяла до квітня 1918 р.
56 Винниченко, Володимир (1880-1951), письменник, державний діяч, один із провідних діячів українського національного руху. Від червня 1917 р. – Голова Генерального Секретаріату і Генеральний Секретар внутрішніх справ УНР. З 18 вересня 1918 р. – Голова опозиційного Українського Національного Союзу. У листопаді 1918 – січні 1919 рр. – голова Директорії УНР.
57 Петлюра, Симон (1879-1926), політичний і державний діяч. З 12 липня до грудня 1917 р. – Генеральний Секретар військових справ УНР. У січні – лютому 1918 р. – Отаман Гайдамацького Коша Слобідської України, з 9 травня 1919 р. – Голова Директорії УНР, Головний Отаман Республіканських військ УНР. У Коломиї, зокрема, Петлюра перебував не пізніше середини грудня 1918 р.
58 Йдеться про те, що, внаслідок наближення більшовицьких військ, 2 лютого 1919 р. Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. У середині лютого 1919 р. у відставку подав В. Винниченко. Знищення Оренштайнової книгарні у Києві сталося не раніше середини – другої половини лютого 1919 р.
59 ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 21.
60 Слід зазначити, що 18 жовтня 1917 р. О. Барвінський взяв участь у нарадах Української Конституанти, яка проголосила державність на західноукраїнських землях. Він і представники керованої ним християнсько-суспільної партії були включені до складу Української Національної Ради (УНРади). У створеному 9 листопада 1918 р. Державному Секретаріаті ЗУНР О. Барвінський був призначений Секретарем віросповідань і керівником Секретаріату освіти.
61 Вальо М. Вказ. ст. – С. 257. Вже значно пізніше, діячі українського національного відродження підкреслювали: «Не можна стати нацією, а тим більше нацією державною, при самій духовій силі, хоча б і найбільшій. Тяжко стати нацією, особливо в часи нинішні – при найбільшій силі фізичній та войовничій, вибойній завзятості. І цілковито неможливо стати нацією державною тому народові, що не має сили матеріяльної». (Цит. за: Королів-Старий В. Мертві, вперед!.. // Рідна мова. – Жовква, 1938. – Ч. 1 (61). – С. 11).
62 Вражаючими були успіхи Гетьманату у культурно-національному будівництві. Відкрито Українську Академію Наук у Києві, українські універсистети у Києві та Кам’янці-Подільському, кілька десятків українських гімназій, Національну бібліотеку, Державний архів, Галерею мистецтв, Історичний музей. Засновано Державний драматичний театр, Національну Оперу, Державну Капелу, Симфонічний Оркестр. Неаябиякого розмаху набула видавнича справа.
63 Протоколи коломийського повітового староства у 1920 р. зазначали: «У Києві, як тут відомо, приймали Оренштайна і вітали як амбасадора українського» (ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 4).
64 Посвідчення [консульського відділу департаменту чужоземних зносин МЗС Української Держави], видане Я. Оренштайну від 28 листопада 1918 р. // ДАІФО, ф. 8-сч, оп. 1, спр. 8-с, арк. 7. Украй важливо, що згаданий документ містить детальний опис його власника: «ріст – середній; форма обличча – овальна; волосся – сиве; особливі прикмети – не вказані». (Там само). Цікаво, що у посвідченні знаходиться фотографічна картка видавця, цілком інша, ніж загальноприйнята в енциклопедичних виданнях (УЗЕ, ЕУ).
65 З іншого боку, це підтверджує зміст листа Оренштайна до О. Барвінського, про який пише М. Вальо (Вказ. ст. – С. 257). Так, у запропонованій видавцем програмі українських видань, зазначалися повне зібрання творів Т. Шевченка, романи П. Мирного, О. Кобилянської, І. Франка, драми В. Пачовського та ін.
66 Протокол допиту Я. Оренштайна від 28 червня 1924 р. // ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 5. Видавець, під окресленням «українського уряду», очевидно, мав на увазі Українську центральну раду, діячі якої ставили соціалізм над національно-державними інтересами, а також відому своїми «соціалістичними» експериментами, несприйняттям приватної власності. (Докл. див.: Ґольдельман С. І. Жидівська національна автономія в Україні. 1917-1920. – Мюнхен; Париж; Єрусалим, 1967. – С. 41-48).
67 ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 5. Не встановлено, на жаль, де саме перебував Оренштайн у цей час – в Галичині чи Києві. Пізніше видавець уточнював, що надрукував за кордоном (до 1924 р.) деякі випуски зі своєї «Загальної бібліотеки» (ч. 146, 171-207) та музичного видавництва «Україна» (ч. 52-77). (ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 25).
68 Мається на увазі С. Петлюра – Головний Отаман Республіканських військ УНР.
69 Телеграма Українського посольства у Берліні до Я. Оренштайна від 18 травня 1920 р. // ДАІФО, ф. 8-сч, оп. 1, спр. 8-с, арк. 1.
70 Тут – про уряд Директорії, евакуйований (від 2 лютого 1919 р.) до Вінниці і Кам’янця-Подільського. Весною 1919 р. Директорія утримувала невелику смугу території навколо Кам’янця-Подільського.
71 ДАІФО, ф. 2-сч, оп. 1, спр. 245, арк. 5. Зокрема, відомий політичний діяч доби – Дмитро Донцов – записав свої враження від повоєнного Відня у «Щоденнику»: « (…) Світ стає заординарний. Товариство – гешефтярі, християн мало. До цеї публіки пристосовуються тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя. Згадую часи коротко перед війною в цім самім місті. Повітря було й тоді, як перед бурею. Але було якесь змагання наперед, змагання до чогось, бажання крикнути. Зробити щось, розвіяти навислу хмару; хотілося, щоб швидче ударив грім, щоб прочистив млосне, задушне повітря. Світ був тоді гарний і ним не правив ще плєбс». (Цит. за: Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ої половини ХХ ст.) // Дмитро Донцов. Твори. – Том 1: Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів, 2001. – С. 43).


© Інститут Юдаїки, 1999-2005 Дизайн - Елена Заславская