Доля єврейських громад
центральної та східної Європи
в першій половині
ХХ століття

Матеріали конференції 6- 28 серпня 2003 р., Київ

Володимир Орлянський
/Запоріжжя/

Про теоретико-методологічні підходи
до дослідження соціально -політичних проблем
євреїв України в 1920-1930-і рр.

Нелегко йде процес формування історіографії незалежної України, тому що цей процес зв’язаний як із корінними змінами теоретичних основ вітчизняної історичної науки, так і з істотним відновленням використовуваних нею методологічних підходів. На перший погляд здавалося, відзначає В.О. Смолій, що «варто тільки відмовитися від основоположних методологічних засідок, що домінували в радянській історіографії (тобто філософії марксизму-ленінізму), як дослідницький процес самий по собі увійде в річище загальноєвропейської історіографії» [1, 7].
Однак у дійсності все виявилося набагато складніше. «На зміну жорсткої ідеологізації, — пишуть А.Г. Болебрух і В.К. Якунін, — прийшла стихія методологічного плюралізму, що переростає в хаос, і нового кон’юнктурного пристосування до політики. Теоретико-методологічний рівень, ступінь філософського осмислення історичних явищ і процесів, виявилися низькими...» [2].
З такими ж труднощами зіштовхнулася і наша вітчизняна юдаїка. Директор Інституту юдаїки Л. Фінберг відзначав: «Юдаїка в Україні сьогодні нагадує пейзаж після битви. Дуже важко шукати те, що не було знищено за роки радянської влади. Однак, вибору немає: потрібно зберегти те, що залишилося, і випестувати, розвити все, що можна» [3].
Перед українською юдаїкою встали, насамперед, проблеми теоретичного плану, без рішення, котрих неможливо продуктивно займатися науковим опрацюванням фактографічного матеріалу. Однією з таких проблем є проблема етнологічного плану — дати докладну відповідь на питання: хто такі українські євреї — корінний народ, етнічна група, субетнос у складі українського народу? У сучасний науковий обіг поняття «українські євреї» ввели вчені М. Феллер і В. Москович. «До цього, — пише О. Беренштейн, — українська (а також білоруська, литовська) проблематика досліджувалася в рамках історії «польського» або «російського» єврейства, що значно гальмувало розвиток досліджень по юдаїці в Україні» [4].
То, якщо бути точним, самий термін «українські євреї» одержав широке поширення в суспільно-політичній літературі, а також різного роду звертаннях і меморандумах ще в 1918– 1919 рр. «Звичайно, — відзначає О. Заремба, — для переважної більшості єврейського населення українських земель самоідентифікація “українські євреї” залишалася незвичайною, але з культурно-історичного погляду це поняття має значно довшу історію, ніж здається з сучасної перспективи і, отже, вимагає додаткового дослідження” [5,7].
У наступні 1919– 1920 рр. термін «українські євреї» уже згадується в цілому ряді наукових праць: книга Штифа (Євреї та ідіш. – К., 1919), Адіра (Наша мовна проблема. – К., 1910), Балмахшова (Єврейство південної Росії і Єврейська література. – К., 1920) і ін.
Говорячи про розвиток української іудаїки в найближчі роки, О. Беренштейн в якості перспективних тем на ці роки називає і такі, як «єврейське питання» у 1917– 1920 р., політика коренізації і євреї в 1920-і рр. і деякі інші [4, 19]. І якщо говорити про українське єврейство 1920-х років, то не можна не враховувати того, що воно змогло одержати в плані національної ідентифікації в період української революції. Адже не можна проходити повз те, що саме в ці роки функціонувало міністерство по єврейських справах, проводилися вибори по обранню єврейських рад і т.п. Все це не могло не відбитися на формуванні в євреїв національної самосвідомості. Правда, погроми, які пройшли потім, наочно показали ціну всіх цих офіційних заяв і запевнень. І все ж такий документ, породжений цією революцією, як закон про національно-персональну автономію, не міг бути непоміченим широкими колами українського єврейства, що вже могли зіставити проголошену політику коренізації з тим, що було обіцяно у 1917– 1920-х рр.
Далі мова йтиме про ті теоретико-методологічні підходи, що повинні лежати в основі досліджень по різних проблемах українського єврейства. Ці підходи (основи) повинні, по-перше, враховувати особливості єврейської історії, а також специфічні риси єврейського народу як етносу. По-друге, вони повинні відповідати головним тенденціям сучасної історіософії. Не можна займатися науковою розробкою будь-яких проблем історії українського єврейства, не спираючись на якийсь визначений теоретичний стрижень. Тільки в цьому випадку етнічна історія українського єврейства може знайти своє місце в «Великій історії», хоча представники модного сьогодні напрямку — постмодернізму — і відносяться досить скептично до різного роду теорій.
Природно, історик повинен мати достатню професійну майстерність, зв’язану із роботою з джерелами, із визначенням цінності того або іншого факту для вивчення свого предмета дослідження.
І сьогодні не змовкають розмови про те, чи є історія єврейського народу нормальною історією, тобто як і інших народів світу, або ж особливою історією цих народів. Прихильники сіоністської «ієрусалимської школи» єврейської історіографії, бачили саме у вигнанні євреїв вихід із «нормальної історії».
Однак не всі історики розділяють цю думку. Найбільший представник сучасної єврейської історіографії С. Барон вважає, що історія євреїв і у вигнанні розвивається як цілком природний історичний процес [7]. Очевидно, мову необхідно вести просто про певні особливості історії єврейського народу, а не про якусь особливу історію.
У сучасній світовій історичній науці відбуваються досить серйозні зміни: з’являються нові наукові школи і напрямки, йде пошук нових теоретико-методологічних підходів і методів дослідження минулого, народжуються нові погляди на історичне джерело як таке і т.ін., обновляється і поняттєво-термінологічний апарат історичної науки.
Водночас варто зазначити на відсутність, по суті, публікацій, що стосуються теоретико-методологічних підходів (або основ) дослідження проблем українського єврейства, за винятком тих публікацій, що присвячені проблемам внутрішніх джерел іудаїзму [8].
Щоб якнайближче підійти до теоретико-методологічних аспектів дослідження проблем українського єврейства, необхідно мати чітке уявлення про те, що відбувається в цій області у світовій і вітчизняній історіографії.
Скільки існує історія як наука, стільки і йдуть суперечки про те, що ж таке історія і скільки, власне кажучи, може бути історій. І. Данилевський, відповідаючи на це питання, пише: «Якщо чесно, то скільки завгодно. Грубо говорячи — скільки істориків, стільки й історій. Мова йде про наукові гіпотези і рішення історичних проблем на основі історичних, археологічних і інших справжніх джерел. Насправді, будь-які історичні штудії, навіть по самим «елементарним питанням», не що інше, як більш-менш ймовірні припущення про хід історії... Надія знайти «останній» доказ, що остаточно поставив би крапку у вчених суперечках, практично дорівнює нулю». Такої ж думки притримується і Б.Н. Миронов, що закликає «дивитись на історію як на минуле з відкритим, а не вирішеним кінцем» [9].
Таку ж позицію в цьому питанні займає й автор дійсної статті, досліджуючи складні і суперечливі аспекти соціально-політичного розвитку єврейської етнічної групи в 1920 і 1930-і роки. На сьогоднішній день розробка теоретико-методологічних принципів аналізу можливих альтернативних варіантів у розвитку суспільства є однією із самих злободенних проблем теорії вітчизняної історичної науки. Розробка таких принципів буде сприяти більш швидкому переходу «від догматичного гносеологічного монізму (у будь-яких його проявах) до пізнавального плюралізму».
Стосовно до нашої теми дослідження достатньо цікаво було б розглянути, до чого б привела повна реалізація споконвічних цілей політики коренізації, якби в країні не затвердився тоталітарний режим, які необхідні об’єктивні і суб’єктивні чинники для такої реалізації.
Відомий філософ К. Ясперс відзначає: «Ми переконались: історія незавершена, вона ховає в собі безкінечні можливості; будь-яка концепція пізнаваного історичного цілого руйнується, нові факти відкривають у минулому не помічене нами раніше, яке відпадало як нездійснене, набуває першорядного значення. Завершення історії здається нам неможливим...» [10].
Подібні думки стають у сучасних умовах все більш актуальними. Цікаві міркування за цими історіософськими питаннями у С.О. Екштут: «Необхідно все ж вирішити питання, як писати історію. Чи обгрунтовувати невблаганну дію історичних закономірностей або бачити у всім тільки фундаментальну роль випадку? Як втілити в тексті те, що не збулося? Чи варто говорити про те, що не відбулося — було переможено, заперечено, упущено, що не перетворилося з можливості в дійсність? Чи робити вигляд, що розповідаєш про те, як було насправді, або ж чесно признаватися, що пишеш лише про емоції людей минулого з приводу того, що відбулися або не відбулися події? Судити або розуміти цих людей? Чи розповісти, нарешті, і про свої помилки і помилки, без яких не буває дійсного дослідження» [11].
Питання про множину історій, а отже і про правомірність множини інтерпретацій тих або інших історичних подій самим безпосереднім способом зв’язане із рівнем його професіоналізму, із умінням розрізняти істотні факти від несуттєвих, відрізняти факти, що робили вирішальний вплив на динаміку історичних процесів, які відбувались в минулому, від фактів другорядних.
Виходячи з усього вище сказаного, автор дійсної статті і зробив спробу виділити ті теоретико-методологічні підходи, що можна використовувати при дослідженні соціально-політичних проблем українського єврейства в 1920– 1930-і рр.:
а) формаційний підхід. Цей підхід зв’язаний із встановленням головного господарського укладу в економічній діяльності єврейського населення України в той період. Таким укладом у 1920-і рр. було дрібнотоварне — кустарництво і торгівля. Така специфіка господарських занять більшості українського єврейства накладала певний відбиток, як на спосіб його життя, так і на відношення до нього з боку неєврейського оточення. Комплекс мір, розроблених у рамках політики коренізації, був спрямований на корінні зміни в господарських заняттях євреїв республіки, на прилучення їх до тих занять, що відповідали соціально-економічній формації , що затвердилася в країні;
б) цивілізаційний підхід. Відповідно до А. Тойнбі, що дав класичне вираження теорії цивілізацій, вся світова історія розглядається як комплексний процес взаємодії окремих цивілізацій. Причому кожна цивілізація розвивається у відповідності зі своїми специфічними закономірностями.
Існуючі специфічні риси, властиві єврейському народу, позначилися на їхній багатовіковій історії, спроможності зберігання своєї культури практично в будь-якому інокультурному середовищі. У той же час, по суті, скрізь, де проживали і проживають євреї, відзначається помітний внесок в інтелектуальний розвиток оточуючого їх суспільства. Подібні процеси дозволяють говорити про єврейський народ «не просто як про релігійну, етнічну групу, націю і «народ», нехай навіть вони в якійсь мірі з’єднують у собі всі ці елементи, а як носія певної «цивілізації»».
Політика коренізації привела до виникнення багатьох нових цінностей, що затвердились в житті українських євреїв. Наскільки відповідають ці цінності єврейським традиціям, можна визначити лише за допомогою критеріїв розвитку єврейської цивілізації на тому або іншому етапі;
в) соціокультурний підхід. Сучасний аналіз історичних процесів, що відбуваються , показує, що далеко не останню роль у розвитку суспільства грають його соціокультурні домінанти. Політика коренізації в 1920-і роки, вільно або мимоволі, стосувалась найважливіших каузальних сполучних чинників єврейського народу, викликала дійсний сплеск суспільної активності євреїв. Саме на цей аспект і звертає увагу С. Катаєв, стверджуючи, що «не можна забувати, що енергія розвитку суспільства (як втім і будь-якої етнічної групи. – В.О.) багато в чому обумовлена саме соціокультурною трансформацією» [13].
Однак енергія цих етнічних груп може бути значною мірою ослаблена, якщо буде допущене порушення природного ходу соціокультурної трансформації, якщо ті або інші її складові не одержать належного розвитку. Так трапилося і з українським єврейством, якому в досліджуваний нами період різного роду обмеження торкнулись багатовікової культурної спадщини народу, порушивши тим самим збережений тисячоріччям спосіб життя;
г) антропологічний підхід. Такий підхід до дослідження нашого предмета вивчення передбачає його розгляд через призму людини, її інтересів і потреб. З кінця 1920-х рр. почалася трансформація, а по суті, повне переродження багатьох політичних гасел, проголошених раніше більшовицькою партією і спрямованих на всебічний розвиток усіх національностей, що проживали в країні. Це відбулося, у кінцевому рахунку, і з політикою коренізації, із її початковими цілями. На першому своєму етапі — у 1920-і рр. — ця політика була спрямована на відродження національних меншостей, їхню етнічну ідентифікацію; у наступне десятиліття вона перетворилася, по суті, у знаряддя їхньої асиміляції, розмивання їхніх національних традицій і звичаїв;
д) екзистенціональний підхід. Нами почата лише певна спроба його використання, тому що ні та епоха — радянський період 1920– 1930-х рр., ні документи цієї епохи не дають повною мірою це зробити, тобто абстрагуватися від часу і повернутися обличчям до людини.
Політика коренізації була зорієнтована в цілому на етнічні групи як такі. Однак ідеологія цієї політики не робила тиск на індивідуальний розвиток людини як особистості з усіма її інтелектуальними і духовними можливостями;
е) аксіологічний (ціннісний) підхід. Багато років цей підхід у радянській історико-філософській літературі не визнавався.
Водночас необхідно мати на увазі наявність декількох видів такого підходу: перший із них — це підхід, здійснюваний самим істориком відповідно до його системи цінностей, його поглядами на те, що відбувалося і відбувається. Адже відтворення історії, на думку Ф. Арона, «породжується сучасним інтересом» [14], а такий інтерес є присутнім у кожного історика, на який, у свою чергу, впливає багато обставин; другий вид цього підходу — це підхід самих авторів документів минулого, що теж мали різні думки на те, що відбувалося навколо. У кінцевому рахунку, відзначає О.А. Удод, «від оцінної діяльності історика прямо залежать результати дослідження», тому що «аксіологічний метод пізнання перебуває в доборі дослідником тих фактів минулого, що зв’язані з тими культурними цінностями, що розділяє історик-дослідник» [15].
1920– 1930-і рр. радянської історії є таким періодом, із приводу котрого особливо великий розкид думок істориків, у тому числі і з питання про місце політики коренізації в економічному і культурному розвитку національних меншостей у той період.
Зазначені вище підходи варто використовувати в різному ступені в залежності від характеру того або іншого аспекту предмета дослідження. У загальній же сукупності вони і складають той теоретико-пізнавальний інструментарій, що може сприяти глибокому вивченню соціально-політичних проблем українського єврейства 1920– 1930-х рр.
Використання зазначених вище теоретико-методологічних підходів до дослідження нашої теми дозволяє автору статті зробити в рамках пізнавального плюралізму наступні висновки: прийняття політики коренізації, незалежно від справжніх задумів її творців, зіграло позитивну роль у соціально-економічному розвитку українського єврейства. Однак заідеологізованість і заполітизованість цієї політики не давали можливості євреям республіки зберегти свої національні традиції і звичаї. Утвердження тоталітарного режиму в країні привело, у кінцевому рахунку, спочатку до розмивання найважливіших положень політики коренізації, а потім і до відторгнення її в цілому, тому що вона вже не вписувалася в ідеологію сформованого режиму.

Література
1. Смолій В.А. // Освіта України. 1997, №27.
2. Болебрух А.Г., Якунин В.К. Методология истории: поиск новых основ // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. 2000, № 2 (10).
3. Финберг Л. Иудаика в Украине. Год 1994 //Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. Київ 8-9 грудня 1994. – К., 1995.
4. Беренштейн О. Исследования по иудаике в странах СНГ и Восточной Европы: тенденции, динамика, перспективы // Євреї в Україні: історія, культура, традиції. – К., 1997.
5. Заремба О.В. Єврейська культура періоду національно-визвольних змагань в Україні (1917– 1920) // Відродження. 2000, № 2.
6. Заремба О. Єврейська культура періоду національно-визвольних змагань в Україні (1917– 1920) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вип.10. – К., 2000.
7. Хорос В. Постиндустриальный мир — надежды и опасения // Мировая экономика и международные отношения. 1998, № 12.
8. Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1983.
9. Кристиан Д. К обоснованию «Большой (Универсальной) истории // Общественные науки и современность. – 2001. № 2.
10. Неклесса А.И. Трансмутация истории // Вопросы философии. – 2001. № 3.
11. Барталь И. Сионизм и плаксивость // Вестник еврейского университета. История. Культура. Цивилизация. – 1999. № 1 (19).
12. Колова Н.Н. Позиция исследователя и выбор теоретического языка // Общественные науки и современность. – 2001. № 5.
13. Бичко І.В. Сенс історичного пізнання: екзистенційний підхід // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Вип. ХІ. – Запоріжжя, 2000; Болебрух А.Г. Методология изучения истории общественной мысли // Гуманітарний журнал. – 1999. № 1; Колесник И.И. История исторического познания в постсоветстком историческом пространстве: методологические и социальные функции // Українська історична наука на порозі ХХІ століття. Харківський історіографічний збірник. Вип. 2. – Харків, 1997; Павко А.І. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності політичних партій та організацій в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Укр. іст. журн. – 2001. № 4; Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шлях поступу // Там же. –1999. № 3; Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст.та проблеми кризи сучасної української науки // Там же. – 1998. № 5; Удод О.А. Аксіологічний (ціннісний) підхід у викладанні історії // Історія в школах України. – 1999. № 3; Якунин В.К. Материалистическое понимание истории: реликт прошлого или основа трансформаций в будущее? // Гуманітарний журнал. – 1999. № 1.
14. Бабкина С. Некоторые представления о времени в иудаизме конца эпохи Второго храма и раннем христианстве // Материалы VII международной междисциплинарной конференции по иудаике. – М., 2000; Бондарь К. О концепции чуда в хасидизме // «Штетл» як феномен єврейської історії. Збірник наукових праць. – К., 1999; Райнер Э. Иехошуа и Иешуа: от библейского повествования к региональному мифу // Вестник еврейского университета. – Москва – Иерусалим, 1999. № 1 (19).
15. Данилевский И. Как не ошибиться, разгадывая историю // Знание – сила. – 2001. № 11.
16. Миронов Б.Н. Новое видение истории России ХVIII – первой половины ХІХ века // Вопросы истории. – 2001. № 11-12.
17. Плеханов Г.В. Избр. Филос. труды. Т.1. – М., 1956.
18. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
19. Экуштут С.А. Сослагательное наклонение в истории: воплощение несбывшегося. Опыт историософского осмысления // Вопросы философии. – 2000. № 8.
20. Грицак Я. Может ли общество обойтись без историков? // День. – 2001. – 15 сентября.
21. Цит. по: Членов М. Еврейство в системе цивилизаций (постановка вопроса) // Диаспоры. –1999. № 1.
22. Крапивенский С.Э. Соцокультурные доминанты исторического процесса // Общественные науки и современность. – 1997. № 4.
23. Катаев С. Консервативные и модернизационные компоненты социокультурной трансформации // Социология: Теория, методы, маркетинг. – 2000. № 1.
24. Гайденко П.П. Экзистенциализм и проблема культуры. – М., 1963.
25. Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал / Под общ. ред. Ю. Афанасьева. – М., 1997.
26. Арон Р. Философия истории. // Философия и общество. – 1997. № 1.
27. Удод О.А. Аксіологічний (ціннісний) підхід у методології та методиці історії // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Вип. ХІ. – Запоріжжя, 2000.


© Інститут Юдаїки, 1999-2005 Дизайн - Елена Заславская